Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше - почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:

- Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?

- Та я…

- Що “та я”? Лазять тут, лазять своїми костурами торохтять, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!

Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!

- Як її тут тримають, таку чорнороту? - спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.

- Ой, правду кажете, чорнорота! Але знаєте, яка у нас тут зарплата? Скоро хворі самі себе будуть на прийом записувати і процедури призначати. А те, що ви чули - то ще нічого… Пару тижнів тому вона свою пащу на одного бідолаху так розкрила, що його валер’янкою відпоювали. Уявляєте, підійшла людина, маленький такий чоловічок, і певно, дуже хворий. Ввічливо попросив виписку з карточки. Так вона йому: що за народ пішов, однією ногою в могилі, а ти йому виписки малюй! Він питає: а що ж мені робити? А вона - а що хочте, хоч вішайтесь, а у мене обідня перерва.

Коли Шериф вийшов з кабінету ортопеда, я поцікавилася:

- Слухай, десь я чула, наче є така стаття: доведення до самогубства?

- Є. До п’яти років. Тільки треба довести.

- Ну, то бери ОЦЮ, сказала б - льоху, так своїх свиней ображу. І доводь до суду. Бо це вона Сороку в зашморг штовхнула. Свідки є.

П’ять років тій паскуді, звичайно, не дали. Обійшлася двома, та й то умовно, з відстрочкою. Пом’якшуюча обставина: самотня мама. Бідні діти…

Справу про причину смерті Сороки закрили. На щастя для мого родича і його начальників, ота в’їдлива газетка, що наробила стільки галасу, благополучно прогоріла. Оце тільки нещодавно, кажуть, хтось її знову купив - спеціально під вибори.

Нарешті Олексій мав спокійний, вільний вечір, прийшов до нас, разом повечеряли, сіли подивитися телевізор. Показували англійський детектив за Агатою Крісті. Братусь під хороший настрій обійняв мене лівою рукою і щасливо сказав:

- Міс Марпл ти наша! - за що одразу одержав потиличника.

- Ти чого?

- А ти чого обзиваєшся? Ще б Шерлоком Холмсом назвав! - прикинувся ревнивим Павло.

- Холмсом не назвав би. Бо Марія не палить люльку і не грає на скрипці, хіба що на гітарі, та й то - чотири акорди.

- Не чотири, а чотири рази по чотири! - образилася я.- І це лише в першій позиції. А барре?

- Навіть із барре ти на скрипці не зіграєш. Я інше мав на увазі. Міс Марпл була сильна тим, що всіх своїх односельців знала, як облуплених: хто здатен на злочин, а хто ні. Так і ти у нас: усе помічаєш, усе фіксуєш. От, наприклад: звідки мені було знати, що Сорока у школі до Галини залицявся?

- Справді, звідки? Ти тоді, пуголовок зелений, ще верхи на Бровкові їздив.

- Будеш дражнити пуголовком - обізву старою вішалкою.

- Що-що? Це моя молода, красива, розумна дружина - стара вішалка? От я тобі!…

- А, то ви - двоє на одного? Ну, тримайтеся!

Діти мали величезне задоволення, спостерігаючи, як старші б’ються подушками і регочуть. Сімейна демократія!

А в селі після всієї цієї історії мене заповажали так, що навіть місцеві алкоголіки почали звертатися до мене на “ви”.

Зранку по дорозі втрапив мені назустріч ходячий барометр соціальних настроїв суспільства, сільський алкоголік на прізвисько Петя Гітлер. Як його там по паспорту насправді звуть і скільки йому років - навіть сам не знає. Бо багато п’є.

Петя Гітлер крокував із таким виглядом, наче щойно на подвір’я його розваленої хати впав з неба ящик халявної горілки. І жодна пляшка не розбилася. І тут я пригадала, що Петро вже кілька днів не набивався до нас із Павлом, випрошуючи півлітру нехай навіть в порядку сплати за вивезення свинячого гною. Делікатніших операцій ми йому на нашій фермі не довіряли відтоді, як Петя попісяв на переносний розподільний щиток. Перемкнуло так, що бідний Гітлер втратив здатність до розмноження, а ми ледь не позбулися свого бізнесу.

- Петро! Ти де пропав? Невже пити кинув?

Петро нарешті помітив мене, зупинився і став у позу, котра чомусь видавалася йому елегантною. Обидві руки встромив по лікоть у кишені штанів, а носаком правого драного черевика став креслити на землі літеру Х.