Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- З дому.

- З дому чи з гаража?

- З гаража. Зламали замок і вкрали.

Прокурор називає, в якому томі і на якій сторінці експертиза щодо того, що замка в гаражі ніхто не ламав, ніхто в ньому не колупався, ключі не підбирав, відчиняли і зачиняли лише “рідними” ключами. Ще й фотографії замка показує.

Тут суддя вступає:

- Підсудний, припустимо, ви не встигли повідомити, що у вас машина в таємничий спосіб зникла з гаража. Але ж коли вона там знову, незрозуміло, як, об’явилася, то була вже побита. Чому ви цього разу не викликали міліцію, а натомість погнали у сусідній район до приватника рихтувати капот і бампер, та ще й за мовчання йому заплатили?

Стоїть синок “скаженого комісара”, мовчить, тільки обличчя стало такого кольору, що хоч із ним на комуністичні мітинги ходи. Замість прапора.

Але то все забавки були. Бо коли притисли по-справжньому, та ще й свідків представили, котрі, як ми й здогадувалися, бачили, як “кум кума п’яного в машину садовив” - отоді почалася справжня вистава:

- Каюсь! Водив в оману і слідство, і високий суд. Бо насправді прикривав свого сина. То він у мене без дозволу машину взяв, кудись погнав, а потім вривається переляканий, увесь білий, труситься і кричить: батя, я людину збив! А я що? Я ж сидів, ка-ве-ен дивився…

Отут Вадік і підскочив:

- Батя, ти що - на мене стрілку переводиш? От гад! Ну, раз так - пишіть, я хочу зробити заяву!

Татуньо почав хапати синка за руки, кричати:

- Синку, пожалій, я ж уже старий, у тюрмі здохну, не можна мені туди, а тобі за щиросердне скосять!…

Довелося міліції їх розтягати. Старшого взагалі у клітці залишили, а малого поставили на свідоцьке місце.

Він почухав носа, плюнув і почав батька рідного топити на мілкому:

- То не він, то я перед телевізором сидів, а його десь чорти носили. Мені якраз подруга подзвонила. Наречена… ви її допитайте, вона підтвердить.

- Світлана? - поцікавився прокурор, який був у курсі амурних пригод меншенького, - так її як свідка не заявлено.

- Та ні, інша. Напрошувалася покататися. А я кажу: батя десь ганяє, приїде, добавить, ляже, то я тебе - з вітерцем. І прокатаю, і все решта.

- Чекайте! - здивувався суддя. - Ви щойно сказали: батько приїде і “добавить”. Себто - ще вип’є? Він що - нетверезим поїхав?

Вадік навіть не посміхнувся, а зло єхидно скривився:

- А він без чарки взагалі за руля не сідав - руки тремтіли.

- Коли батько повернувся?

- Точно не скажу, я тільки трубку поклав, а він вривається, очі вирячив, увесь білий, руки трусяться. І кричить: Вадік, я вчителя вбив! Я йому кажу: тиць Гриць, батя, теж мені новина. Сорок років пройшло, ти ж мені сто разів розказував, як йому помстився і як тебе покійні баба з дідом від зони відкосили. А він мені: так це він, учитель із того світу прийшов і мені перед машиною став! Ну, я думаю: все! Допився мій папаня до білої гарячки.

Я одразу зрозуміла, в чому справа. Всі, хто обох Панченків знав, казали, що Семен Григорович на старість став страшенно схожий на свого батька - і статура, і хода точнісінько така ж. Ну і уявіть собі: жене Рейтаровський по вулиці і раптом бачить поперед себе постать, яка йому, певне, всі ці сорок років перед очима стояла. Нормальна людина в такому раз на гальмо натиснула б, а він - на газ.

Батя після синкової заяви скис, спробував навіть втратити свідомість, але, падаючи, вдарився об лаву і голосно зойкнув. Адвокат, щоправда, свою справу знав: одразу підкинув судові версію, що обидва його підзахисні діяли в стані афекту. На що прокурор дуже слушно відповів:

- Згоден, що у стані афекту - чи сп’яніння, але це якраз обтяжуюча обставина - можна людину з привидом сплутати. І навіть після того, як її зіб’єш, не загальмувати, а по ній проїхатися. Але подальша картина: зупинився, пересвідчився, що має справу з реальною людиною, переїхав її ще раз, а потім завантажив у машину, відвіз до моргу, там знищив одяг як головний речовий доказ, а потім у документах цілу легенду описав - це вже, погодьтеся, ні в які афекти не вписується. Це називається зумисне вбивство з обтяжуючими обставинами.

Звичайно вся ця історія не тільки мені чотири місяці снилася. Бо розмова одразу ж перекинулася на суд.

- То чим усе закінчилося? - запитав у Діденка свекор. - Там же адвокат апеляцію подавав.

- Краще б він цього не робив. Бо суд присудив “двадцятку”, а Верховний замінив на довічне.

- Ти диви! - аж сплеснув руками свекор. - Обернулося Зінькові тим же кінцем та по тому ж місцю. В шістдесят п’ятому - пригадуєте? Подали на апеляцію про пом’якшення вироку тому сироті, на якого вбивство скинули, а йому натомість ще й додали.