Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Вона знову втупилась у свою кляту карту.

Я мужньо витримав удар і зробив другий хід: відчинив дверцята й зручно вмостився на задньому сидінні.

— Так приємно час від часу дати відпочинок своїм бідним натрудженим ногам, — фамільярно зауважив я.

— Сподіваюсь, ти розумієш, — сказала вона напруженим голосом, — що такі ігри можуть погано скінчитися.

— Не бійтесь мене, міс. Я хочу скористатися тільки вашою машиною. Мехіко мені набридло. А оскільки я трохи на мілині, то доводиться вдаватись до автостопу.

— Твої теревені страшенно тішать мене, — досить фальшиво промовила дівчина. — Але якщо ти негайно не вилізеш із машини, то дуже скоро пошкодуєш про це!

Замість відповіді я вмостився зручніше, не перестаючи уважно стежити за нею. Мені вже траплялося мати справу з такими пантерами. За ними треба добре пильнувати.

— Перш ніж приїхати сюди, мені довелося виступати в мюзик-холі, — довірчо сказав я. — Найпопулярніший номер моєї програми був такий: я носив у зубах маленьку білу куріпочку, таку собі блондинисту куріпочку. Одного разу я зовсім випадково стиснув її надто сильно. Вона й дала дуба. Завжди треба правильно розраховувати свої сили.

Цього разу дівчина на хвилю замислилася, ніби намагалась угадати, хто я такий. Потім круто змінила тактику.

— Якщо не вийдеш, я закричу!

— Люди, що прибіжать на крик, вирішать, нібито я надумав порозважатися з такою гарненькою блондинкою, і тільки віддадуть належне моєму смаку. Саме про це я і мрію!

Вона відвернулась і з люттю натиснула на стартер.

— Куди поїдемо? — спитав я. — До Вера-Круса?

— Чом би й ні? — Вона вивела машину на темну дорогу. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш.

— До речі, любонько, як вас звати?

— Це тобі знати ні до чого.

— Як же мені звертатися до вас? «Слухай, ти» чи «гей, дівчино»?

— Я нічого не втрачу, якщо ти взагалі мовчатимеш, — відрубала вона з раптовою втомою в голосі.

Годинник на приладовому щитку показував 23.15.

— Ми могли б вести машину по черзі, — обережно запропонував я. — Це дасть змогу на світанку дістатись до Орізаби. Я знаю там дуже добрий готель.

— Краще не треба, — відповіла вона. — Навряд чи варто мені спати, поки ти сидітимеш за кермом. Хтозна, що набреде тобі в голову.

— Очевидно, я наганяю на вас страх, — сказав я, розпростуючи плечі.

— Ти?! На мене?! Ну й ну! Ще не зустрічала того, хто міг би викликати в мені страх.

— Та ну, — всміхнувся я. — Не вірю. Певне, десь вичитали цю фразу, щоб похвалитись при нагоді. А тепер люлі-люлі, спатоньки пора, моя лялечка.

Вона завагалась, потім зупинила машину й пильно подивилася на мене. І нарешті всміхнулась! Яка дівчина! Вона таки варта тих двадцяти п'яти тисяч доларів.

Ми помінялися місцями.

— Я спатиму спокійніше, маючи напохваті монтировку, — сказала чарівна блондинка, зручніше вмощуючись на задньому сидінні. — Якщо надумаєш звернути вбік, то я одразу втелющу по черепу. Інших попереджень не буде.

Заснула вона вмить. А прокинулась аж тоді, коли ми в'їжджали в Орізабу.

— Як же я проспала всю дорогу? — промовила вона сонним голосом.

— Отак і проспала… Ви хочете замовити в готелі кімнату чи тільки ванну і сніданок?

— Ніяких кімнат, — відповіла вона твердо.

Поки я домовлявся з портьє, мені сяйнуло, що я зробив велику дурницю, залишивши дівчину в машині саму. Проте потерпав я марно. Вона спокійно чекала на мене.

— Дозвольте оголосити програму. — Я люб'язно допоміг Майрі вийти з машини. — Спершу добра ванна, потім смачний сніданок. Нам принесуть на веранду яйця, фрукти і каву. Годиться?

— Годиться, ще й як, — мовила вона і вперше усміхнулась до мене приязно. Схоже на те, що красуня почала звикати до мого товариства. Можливо, не така вже вона й неприступна?

— Тоді поїхали! — скомандував я. — Сніданок забере близько півгодини. Ми зможемо повідати одне одному свої маленькі таємниці.

— Мене цілком задовольнило б і власне товариство, — норовисто заявила Майра, хитаючи головою. — Ми ж, здається, домовлялися, що ти не чіплятимешся до мене.

— Не треба зайвих слів, — відказав я, беручи її під руку й ведучи до готелю. — Хто ж без вас оплатить мій рахунок?

Ми сиділи на веранді, що виходила на площу.

Майра простяглася на двох стільцях, прикривши очі від сонця. Вона змінила костюм на лляну сукню, яка чудово підкреслювала чи, точніше, окреслювала її стан.

— Треба їхати до Вера-Круса, — сказала вона не дуже переконано.