Ю Несбьо - Син

– Можливо, він приховує це не для того, щоб заплутати нас, – позіхнула Карі.

Вона вмить стулила рота, побачивши, якими очима витріщився на неї Симон.

– А звісно ж! Ти права!

– Хто, я?

Симон підхопився. Тоді знову сів. Ляснув по столу долонею.

– Він не турбується про те, що його особистість викриє поліція. Він непокоїться, що на це спроможеться хтось інший.

– Він боїться, що хтось прийде по його душу?

– Так. Або, можливо, він не хоче когось насторожувати своєю присутністю. Але водночас…

Симон взявся за підборіддя рукою і тихо вилаявся.

– Водночас що?…

– Усе набагато складніше. Тому що водночас він зовсім не ховається. Вбивство Калле в такий спосіб – це явне повідомлення комусь.

Симон роздратовано відкинувся на спинку і хитнувся назад зі стільцем. Вони сиділи мовчки в темряві, що дедалі густішала навколо них, а вони того й не помічали. Симон першим порушив мовчання.

– Мене не полишає думка, що життя Калле закінчилося так само, як життя деяких з його клієнтів. Дихальна недостатність внаслідок передозування. Наче вбивця – такий собі ангел помсти. Тобі це ні про що не говорить?

Карі похитала головою.

– Тільки те, що вбивство Айнете Іверсен не відповідає цій логіці: наскільки мені відомо, вона нікому не прострілювала груди.

Симон підвівся. Підійшов до вікна і подивився на вуличні ліхтарі. Під вікнами прогуркотіли два пацанчики на скейтах. Обидва підлітки були у фуфайках з каптурами.

– Ой, я геть забула, – вигукнула Карі. – Один зв’язок я таки знайшла. Між Пером Воланом і Калле Фаррісеном.

– Тобто?

– Я розмовляла з одним інформатором, якого знаю з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками. На його думку, дуже дивно, що дві людини, що так добре знали одна одну, загинули у такий короткий проміжок часу.

– Волан знав Фаррісена?

– Так. Добре знав. Аж надто добре, як на мого інформатора. І ще одне. Я перевірила особову справу Калле. Його неодноразово допитували у справі про вбивство кілька років тому. Його навіть взяли під варту. Особу жертви не було встановлено.

– Навіть згодом?

– Відомо тільки, що вона була молодою азійською дівчиною. Стоматологічний аналіз показав, що їй було шістнадцять років. Свідок бачив, як якийсь чоловік на задньому дворі щось їй вводив шприцом. Свідок вказав на Калле на впізнанні.

– А звісно ж.

– Але Калле відпустили, бо хтось інший зізнався.

– Оце пощастило!

– Так. До речі, чоловік, який зізнався у вбивстві, – це той самий, що втік нещодавно з в’язниці Статен.

Карі дивилась на нерухому постать Симона проти вікна. Вона вже засумнівалася, що він чув її розповідь, і ладна була повторити, коли його хрипкий, по-старечому приязний голос гукнув:

– Карі!

– Так?

– Я хочу, щоб ти дослідила абсолютно всі сторони життя Айнете Іверсен. Перевір, чи немає чогось бодай віддалено схожого на стрілянину поблизу неї. Все, що завгодно, ти зрозуміла?

– Гаразд. Що у тебе на думці?

– Я думаю, – заспокійлива нотка зникла з його голосу, – я думаю: якщо це так, тоді…

– Тоді що?

– Тоді все тільки почалося.

Маркус вимкнув світло в своїй спальні. Дивне відчуття – стежити за іншими, знаючи, що вони тебе не здатні бачити. Проте його неначе електричним струмом проймало щоразу, коли Син дивився зі свого вікна просто в бінокль Маркуса. Так, наче він знав, що хтось шпигує за ним. Син сидів зараз у батьківській спальні, на тій рожевій скрині для ковдр, у якій – Маркус знав – не було нічого, за винятком чохлів для пухових ковдр і кількох простирадл. Кімната без фіранок була освітлена люстрою на чотири лампочки, тож побачити, що діється всередині, було нескладно. А завдяки тому, що жовтий будинок був розташований трохи нижче, ніж будинок Маркуса, а Маркус сидів на горішньому місці свого двоярусного ліжка, яке він зараз пересунув до вікна, він бачив Сина як на долоні. Той, власне, нічого особливого не робив: тривалий час сидів у своїх навушниках, підключивши їх до мобільного телефона, і щось слухав. Це мала бути якась дуже гарна пісня, адже що три хвилини він натискав клавішу повтору і прослуховував те саме знову й знову, наче ніяк не міг наслухатись. І щоразу він усміхався на тому самому місці, хоча він, імовірно, трохи сумував через ту дівчину. Вони поцілувались, а потім вона помчала геть, наче ошпарена. Бідний хлопець. Маркус питав себе, чи не слід постукати до нього в двері. Запросити Сина до них додому, на вечерю. Мама, очевидно, схвалила б таке рішення. Але Син мав сумний вигляд і, ймовірно, не хотів, щоб його тривожили. Завтра теж не буде пізно це зробити. Маркус прокинеться раненько і подзвонить до нього в двері – принесе теплі булочки до сніданку. Авжеж, саме так він і вчинить. Завтра. Маркус позіхнув. У голові в нього теж грала мелодія. Не те щоб справді музична композиція, а всього лише одна фраза. Але вона безнастанно програвалась у нього в голові. Відколи отой шибеник з Тьосена запитав Сина, чи він Маркусові батько. «Чом би й ні».