Ю Несбьо - Син

– Гарпунну гвинтівку?

– Так. Заряджений «Стінг-65».

На свій власний подив, вона засміялась, і він усміхнувся їй у відповідь. У нього була приємна усмішка. Як, зрештою, у багатьох з них.

Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.

– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.

Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.

– Як приємно, – сказав хлопець.

Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.

– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?

– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.

– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.

– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.

– На небесах Господь вирішує, що є час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу під верхню губу. – Як гадаєш, скільки коштує картина на зразок цієї? І чому обрали саме її?

– Придбання творів громадського мистецтва [14], як відомо, є способом прихованого субсидування посередніх художників нашої країни, – прорекла Карі. – Покупцям байдуже до того, чим оздоблені стіни їхніх кабінетів, за умови, що живопис за тоном відповідає умеблюванню і їхньому бюджету.

Симон глянув на неї скоса.

– Тобі ніхто не казав, що ти іноді висловлюєшся так, наче повторюєш завчені напам’ять цитати?

Карі у відповідь криво посміхнулась.

– А жувальний тютюн – невдала заміна курінню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо її одяг просмердів цигарковим димом?

Симон усміхнувся і похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднішньої молоді за гумор.

– Дотепний здогад, але ти помиляєшся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в житті якомога довше. І вона не знає, що я смокчу тютюн. Я тримаю свій снус на роботі.

– Анне, впускай їх, – гаркнув хтось.

Симон подивився на тамбур, де чоловік у мундирі й кашкеті, яких не посоромився б навіть президент Білорусі, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих ґратах.

Симон підвівся.

– Потім вирішимо, чи випускати їх, – докинув Арілд Франк.

З того, як ледь помітно закотила очі реєстраторка, Симон зрозумів, що дотеп дуже старий.

– То як відчуття, коли знову повертаєшся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи відвідувачів через тамбур до сходів. – Ти ж тепер у відділі боротьби з економічною злочинністю, здається? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звідти витурили.

Симон навіть не силкувався розсміятись у відповідь на умисну образу.

– Ми прийшли з приводу Пера Волана.

– Мені доповіли. Я гадав, справа закрита?

– Ми не закриваємо справу, доки вона не розкрита.

– Нова тенденція?

Симон зобразив посмішку, стиснувши губи.

– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своєї загибелі приїжджав сюди, щоб відвідати ув’язнених?

Франк відчинив двері до свого кабінету.

– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, він виконував свої обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевірити журнал відвідувачів.