Ю Несбьо - Син

Два полісмени в уніформі підійшли до Їлберґа, порівняли його з фото, що мали при собі, і пішли геть. Їлберґ нічого не сказав.

Увечері того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущів і вклався під мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб він міг не одержати дозволу… Але заради ввічливості можна б і запитати… Поза тим, іще одна дивина. Він був одягнений в уніформу. Ларс Їлберґ не сказав би напевне, в яку саме уніформу – його забракували ще до того, як він устиг побачити щось армійське, крім зеленого мундира офіцера призовної комісії. Ларса відсіяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час від часу Ларс Їлберґ питав себе, чи є щось, до чого він придатний? І якщо так, то чи дізнається він коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики і життя під мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, і дихання його уві сні було рівним. Ларс Їлберґ зробив іще один крок. Те, як хлопець рухався, колір його шкіри і щось іще підказувало Їлберґу, що то наркоман. А в цьому разі він може мати при собі якісь препарати.

Їлберґ був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повіки, наче його очні яблука під ними рухаються уві сні. Ларс присів коло нього навпочіпки й обережно підняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудної кишені форменої куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навіть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, і той уже стояв навколішки, з обличчям, притиснутим до вологого ґрунту, і рукою, заламаною за спину.

– Чого тобі треба? – прошепотів йому на вухо голос.

У голосі не відчувалося ні гніву, ні агресії, ні навіть страху. Фраза пролунала радше ввічливо, так ніби хлопець справді цікавився, чим би він міг прислужитись. Ларс Їлберґ зробив те, що робив завжди, коли розумів, що зазнав поразки. Скоротив свої втрати до мінімуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немає, то твої гроші.

Хлопець тримав його в класичному замку, зігнувши руку в зап’ясті й натискаючи на лікоть. Поліцейський прийомчик. Але Їлберґ знав, як полісмени ходять, розмовляють, знав їхній вигляд, їхній запах, і цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труїшся?

– Морфієм, – простогнав Їлберґ.

– Скільки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трішки. Небагато.

Ключ було ослаблено, і Їлберґ швиденько відсмикнув назад звільнену руку.

Він подивився на хлопця. Спантеличено закліпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене є.

– Чувак, я не маю, що тобі продати.

– Це тобі. Я зав’язав.

Їлберґ примружив одне око. Як там казали? Коли щось видається казковим, не треба думати, буцімто це правда. Але, з іншого боку, хлопець може бути звичайнісіньким диваком без клепки в голові.

Він хапнув п’ятдесятикронову купюру і швидко запхав собі в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночівлю.

– Я бачив, учора сюди поліція зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навідуються?

– Вряди-годи. Але останнім часом аж роїться.

– А ти часом не знаєш місця, де не роїться?

Їлберґ схилив голову набік, мовби вивчаючи співрозмовника.

– Якщо хочеш уникнути поліції в цілому, тобі треба знайти кімнату в хостелі. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають поліцію.

Хлопець задумливо дивився на річку, тоді повільно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотів спантеличений Їлберґ.

Чуваку точно клепки бракує.

І, ніби на підтвердження його підозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберґ – береженого Бог береже – відступив на кілька кроків. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них уніформу.

Їлберґ, на його прохання, вручив дивакові поліетиленовий пакет, у який хлопець увіпхнув весь комплект – одяг і взуття. Затим він сховав пакет під скелею між кущами, де вчора пролежав цілий день.

– Я простежу, щоб ніхто не знайшов, – пообіцяв Їлберґ.

– Дякую, я довіряю тобі, – усміхнувся йому хлопець.

Він застебнув пальто до самісінького верху, щоб не світити голими грудьми.

Тоді почвалав геть стежкою.

Їлберґ дивився, як його босі ступні розпліскують калюжі на асфальті.

«Я довіряю тобі»?

Цілковита маячня цілковито божевільного.

Марта стояла у приймальні, дивлячись на екран комп’ютера, на якому відображались кадри відеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхідними дверима. Він іще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвір у пластині з оргскла, яка прикривала дзвінок. Вони змушені були встановити захисну пластину, оскільки ті, кому відмовляли, зазвичай починали товкти дзвінок. Марта натиснула кнопку мікрофона.