Ю Несбьо - Син

– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.

– Що ця будівля одним боком спирається на схили в районі площі Александра К’єлланда. І, напевне, з того боку більше блакитної глини і менше граніту…

Марта всміхнулась.

Висока худорлява жінка коротко усміхнулась їй у відповідь.

– …і що Волан заборгував комусь гроші. Доза героїну коштує триста крон. І це навіть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…

– Не так швидко, – перебив її Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?

– Зазвичай ні. Можливо, він робив комусь певні послуги, а йому сплачували героїном.

Марта сплеснула руками.

– Він не вживав, скільки вам повторювати! Половина моєї роботи полягає в тому, щоб визначати: вживає людина чи ні.

– Ваша правда, фрекен Ліан, – сказав Симон, потираючи підборіддя. – Можливо, той героїн був не для нього.

Він підвівся.

– В усякому разі, нам доведеться зачекати на результати медичної експертизи.

– Гарна була ідея зв’язатися з відділом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр міста через Уеландс-гате.

– Дякую, – відказала Карі.

– Симпатична дівчина, ота Марта Ліан. Ти раніше з нею мала тісніші стосунки?

– Ну, такій симпатичній я б не відмовила.

– Що?

– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазі, чи я знала її з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, і мене завжди дивувало, що вона працює в Центрі Іла.

– Тому що вона симпатична?

– Загальновідомо, що приємний зовнішній вигляд поліпшує кар’єрні перспективи людей з середнім інтелектом і помірними здібностями. А робота в Іла, наскільки я можу судити, не є кар’єрним трампліном.

– Можливо, вона вважає цю роботу гідною того, щоб її виконувати, попри всі обставини.

– Заради чого? Ти хоч розумієш, скільки їм платять?

– Заради самої роботи. У поліції теж платять не надто, правда?

– Правда.

– Але це гарне місце, щоб почати свою кар’єру, якщо паралельно здобути юридичний ступінь, – вів далі Симон. – Коли ти закінчиш другий рівень?

У Карі злегка почервоніла шия, і він зрозумів, що таки зачепив її за живе.

– Правильно, – сказав Симон. – Приємно було скористатися з твоєї допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моїм шефом, десь у міністерстві? Чи підеш працювати у приватний сектор, де фахівцям з нашими навичками платять у середньому в півтора раза більше, ніж тут.

– Можливо, – озвалась Карі. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоїм босом. Тобі у відставку треба буде йти у березні наступного року.

Симон не знав, сміятися йому чи плакати. Він повернув ліворуч на Ґрьонландслейрет, до Управління поліції.

– У півтора раза більша зарплатня стане вам у пригоді, якщо ви плануєте придбати нерухомість. Квартиру чи будинок?

– Будинок, – відповіла Карі. – Ми хочемо двох дітей, тож нам знадобиться більше місця. Виходячи з вартості квадратного метра житла в центрі Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадковані гроші. Батьки, і мої, і Семі, живі й здорові. До того ж і Семі, і я сходимось на тому, що субсидії розбещують.

– Розбещують? Ти серйозно?

– Так.

Симон глянув на власників пакистанських крамничок, що повиходили з тісних перегрітих приміщень на вулицю, де вони базікали, курили і безцільно стежили за вуличним рухом.

– А тобі не цікаво, як я дізнався, що ти шукаєш нерухомість?

– Кулька, – відповіла Карі. – Дорослі без дітей носять її в кишені тільки тоді, коли їм треба оглядати старі будинки або квартири і вони хочуть переконатися, чи підлоги не похилились через просідання будинку настільки, що треба їх міняти.

Вона була справді розумна.

– Просто май на увазі, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 років і більше, підлоги неодмінно виявляться трохи кривими.

– Може, й так, – погодилась Карі, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Ґрьонландської церкви. – Але мені подобається, коли підлоги рівні.

Симон розсміявся. Можливо, він іще заприязниться з цією цибатою. Йому теж подобаються рівні підлоги.

– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.

За вікном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонті скупчились хмари і містом пройшов легкий літній дощик. Йоганнес згадав свої давні відчуття ще до того, як його посадили. Як малі краплинки дощу вмить нагрівались, падаючи на напоєну сонцем шкіру. Як піднімався запах пилу з теплого асфальту. Від пахощів трави, листя і квітів у нього паморочилося в голові, тягло на пустощі. Ох, коли б знову молодість!