Ю Несбьо - Син

Симон уповільнив кроки. Чекав на вибух. Стакато, майже дитячого белькотання, на яке робиться схожою автоматна черга, коли чуєш її за товстими мурами. Ці звуки не пролунали.

Він піднявся сходами. Відчинив важкі двері й увійшов.

Запах. Тиша. Океан віри стількох мислячих людей.

Лави були порожні, але на вівтарі палали свічки, і Симон згадав, що вранішня меса почнеться за півгодини. У мерехтливому світлі свічок самотній Спаситель на хресті. А тоді Симон почув наспівне безугавне шепотіння й обернувся ліворуч.

Сонні сидів у відкритій кабінці сповідальні, націливши «Узі» на ґратчасту дерев’яну перегородку, що відділяла цю кабінку від іншої, майже цілковито закритої чорною завісою. Але крізь вузеньку щілину між тканиною і дерев’яною конструкцією Симон бачив важезну руку. А на кам’яній підлозі з-під завіси повільно розпливалась калюжею кров. Симон підкрався ближче; він міг розібрати шепіт Сонні:

– …нехай усі земні й небесні боги помилують тебе і прощають тобі провини твої. Ти помреш, але душа грішника, який розкаявся, буде супроводжена до Раю. Амінь.

Запала мовчанка.

Симон бачив, як напружився палець Сонні на спусковому гачку. Симон сховав свій пістолет у кобуру. Він нічого не робитиме, взагалі пальцем не ворухне. Вирок хлопця буде проголошено і виконано. Його власний вирок трохи зачекає.

– Так, ми вбили твого батька… – голос Твілінґена видавався слабким, долинаючи з-поза фіранки. – Ми змушені були. «Кріт» сказав мені, що твій батько планує вбити його. Ти слухаєш?

Сонні не відповідав. Симон затамував подих.

– Він намірявся зробити це тієї-таки ночі в середньовічних руїнах у Марідалені, – вів далі Твілінґен. – «Кріт» сказав, що поліція вийшла на його слід, що суто питанням часу здавалось його неминуче викриття. Тому він хотів, щоб ми замаскували вбивство під самогубство. Створили враження, що твій батько був зрадником і щоб таким чином поліція припинила пошуки «крота». Я погодився на це. Я мав захистити свого «крота», хіба ні?

Симон побачив, як Сонні облизнув пересохлі губи:

– А хто він був, той «кріт»?

– Я не знаю. Присягаюсь. Ми спілкувались тільки через електронну пошту.

– І ти ніколи вже не дізнаєшся.

Сонні взяв «Узі» напереваги, скарлючивши вказівний палець навколо гашетки.

– Ти готовий?

– Зачекай, Сонні! Тобі немає потреби вбивати мене, я однаково тут спливу кров’ю на смерть. Усе, чого я прошу, це мати можливість попрощатися зі своїми близькими, перш ніж я сконаю. Я дозволив твоєму батькові написати листа, в якому він звірився в любові тобі й твоїй матері. Благаю, дай грішникові цю милість…

Симон бачив, як зітхання сколихнуло груди Сонні. Як випнулись жовна на вилицях, коли він стиснув щелепи.

– Ні, Сонні! – гукнув Симон. – Не дозволяй йому. Він…

Сонні повернувся до нього. Його очі світились добротою. Добротою Хелене. Він уже опустив «Узі».

– Симоне, він просить тільки…

Симон побачив рух у щілині за фіранкою. Піднесену руку. Позолочений пістолет. Симон одразу зрозумів, що бракує часу. Бракує часу, щоб застерегти Сонні чи зреагувати самому: він не встигне вчасно вихопити свій пістолет з кобури, не встигне дати Ельзе те, на що вона заслуговує.

Він стояв на поручнях мосту через Акер, а під ним нуртувала річка.

Тож Симон пірнув.

Він пірнув із життя у дивовижно швидке колесо рулетки. Для цього не знадобилось багато інтелекту або мужності, лише безрозсудність приреченого чоловіка, ладного ризикнути майбутнім, яке він не надто цінує, свідомого, що йому менше втрачати, ніж іншим. Він пірнув у відкриту кабінку між Сином і ґратчастою перегородкою. Він почув вибух. Відчув укус, паралізуюче жало льоду чи вогню, що роз’єднало його тіло на дві частини, розірвало зв’язки.

А потім пролунав інший звук. «Узі». Голова Симона була на підлозі кабінки, і він відчув, як на обличчя йому дощем посипались тріски з дерев’яної перегородки. Він почув зойк. Він підвів голову і побачив, як Твілінґен хитаючись вивалюється зі сповідальні і, спотикаючись, шкутильгає між лавок, як кулі жигають його в спину крізь піджак, наче рій розлючених бджіл. Стріляні гільзи – червоні від жару – каскадом сипонули Симонові на обличчя, обпалюючи лоб. Твілінґен, перечепившись через лавку, впав на коліна, але не припиняв рухатись. Він відмовлявся помирати. Коли багато років тому Симон дізнався, що мати одного з найбільш розшукуваних злочинців Норвегії працює в поліційній дільниці прибиральницею, і знайшов її, перше, що вона йому сказала: у Леві неприродне єство. Вона була його мати, і вона любила його, ясна річ, але він навіював їй жах від моменту, коли народився, і не тільки через свої розміри.