– Наскільки я знаю історію, тоді відбулося возз’єднання земель, – обережно вставив Ігор.
– Слушно. Потім нові громадяни нової країни, з тих самих возз’єднаних земель, пішли до Сибіру, у табори, як вороги народу. Знаєте, хто такі вороги народу, кого ними називали? Довго пояснювати, але в ті часи такі, як ми з Кудімовим, підпадали під це визначення. Як казав один мій студент, аж бігом. Словом, я бачив, що робили такі, як Лизгунов. І чув, як він не раз хвалився такими подвигами. Призначену для нього воду я перетворював на мертву з особливою щедрістю. Про комсорга ви вже знаєте. З цим покидьком, Боровчуком, – то приватна Дмитрова ініціатива. Комсомольців ми домовилися не чіпати, з комуністами б розібратися, з їхніми гріхами.
– Кожний не без гріха.
– Справедливо. Ви, я, Кудімов, дільничний наш – хоч кого візьми, за кожною людиною є грішок. Але коли ти схильний до гріха, краще не йти до влади. Партквиток у цій країні дає необмежену владу, Ігоре. І чомусь у цій владі грішників що далі, то більше. Можеш бути крадієм, убивцею й садистом, тебе однаково рано чи пізно знайдуть. Ви ж і зловите, Ігоре. Ви чи ваші колеги. Та якщо в кишені ґвалтівника або іншого негідника – червоний партійний квиток, це його врятує від заслуженої кари. Що це я кажу, ви ж краще за мене все знаєте…
Навіть більше, ніж ви здатні собі уявити.
– Отже, кривдника Марії мусив напоїти мертвою водою сам Ярчук. Я розумів – це відразу звузить коло ймовірних пошуків. А те, що вони будуть і пришлють когось на кшталт вас, сумнівів не виникало. Ті, кого ми… кого я мав намір і надію всерйоз налякати, справді бояться. Але в казки не вірять. Казку вони роблять бувальщиною, навіть пісня така радянська є{Згадується «Авіамарш» (1920), пісня на музику Ю. Хайта і слова П. Германа. Починається зі слів «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». Ії вважали гімном радянських льотчиків, у СРСР часто виконували на військових парадах.}.
– Знаю таку пісню. – Тепер помовчати знову настала черга Ігоря. – Загалом ви лише заповнили деякі дірки. Картина зрозуміла. Хіба кілька зовсім незначних деталей…
– Шкварте! – Старий, заохочуючи, махнув рукою. – Як уже почалась аж така розмова, справді треба позакривати всі незрозумілі вам теми.
– Телефон. – Князевич кивнув на старенький дисковий апарат, примощений на підвіконні. – Це ж паралельний, з кабінетом директора.
– Мене тут час від часу називають його заступником.
– Учора ви слухали мою розмову з Києвом. Напевне слухали.
– Хто б заперечив – я не стану.
– Ви зрозуміли, що я шукаю якогось солдата. Відразу пригадали, звідки в Ярчука шрам. І він саме в цей час був десь поруч, вийшов із лісу. Це ви попередили Дмитра про небезпеку?
– Я припустив – ви до чогось докопалися. Не знав, що він вирішить форсувати події та виманить вас у ліс.
– Як і не знали, що мою розмову одночасно з вами чують «слухачі» КДБ. Вони теж виявились оперативними. Хочете ви цього чи ні, але Дмитра Ярчука послали на смерть саме ви, Вікторе Григоровичу.
Він без того був приречений. Та Ігореві, попри все, чомусь захотілося, щоби старий професор відчув свою провину бодай за щось.
– Не я відряджав хлопця в Афганістан, – сухо відрубав Рогоза. – Не я змушував його вбивати жінок і дітей під страхом власної смерті. Маєте ще щось?
Непробивний.
– Невже ви думаєте: що швидше всі вони помруть, то швидше щось зміниться в країні? Причому так, як ви того хочете? До речі, чого ви всі хочете, можете до пуття сказати врешті-решт?
– Якщо не зрозуміли тепер – дійдете потім. Аби це все пояснити, потрібне бажання з вашого боку все вислухати і зважити. А зміни… Не знаю, це чесно. Тільки зміни мусять статися. Країна зміниться, неодмінно зміниться. Прийдуть нові люди, вони обов’язково колись та й прийдуть. Що принесуть із собою – не відає ніхто, але жити без змін означає вбивати себе. Чи повільно помирати, як оце ваш слуга покірний… Іще щось хочете знати?
– Так, зовсім уже дрібне… Чай, Вікторе Григоровичу. Смачний і поживний трав’яний чай. Що ви підсипали мені туди, що змусили випити?
– Наркотик. – Відповідь знову прозвучала на диво спокійно. – Синтезований тут-таки, власноруч. Дуже помірна доза, склад – повністю органічний, побічних ефектів не дає. Ви ж добре почувалися? Напевне, поспали після того чудово. Коли дія скінчилася, мав прийти глибокий здоровий сон.
– Мета, професоре. Без мети ви не робили нічого. Намагалися переконати мене – в лісі таки відбувається ночами дещо, не підвладне людському розумінню? Я мусив повірити у ваші казки?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу