Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Виходить, повірили?

– Бо випробував на собі. Тоді до джерела вже масово не ходили, за цим стежили спеціальні люди, хоч парторга тутешнього візьміть. Але баба Галя в силу роду своїх занять стежку туди не забула. Мала воду, почала мені давати вкупі з різними настоями. Завдяки цьому я не помер тоді, коли мусив. Вода від святої Варвари подарувала мені зайвих п’ять років життя. – Рогоза знову помовчав, цього разу вивчаючи чисто вимиту підлогу. – П’ять років – досить велике відтермінування. Все одно час настає, але не так хутко. Якщо хочете, Галина Дорош і ця джерельна вода зробили диво. І я ні секунди не сумнівався: в разі зведення того закритого санаторію, про який коротко повідав Дмитро, кремлівські маразматичні старигані, та й не тільки кремлівські, зможуть прожити навіть довше. Хай не довше – все одно обдурять смерть, переживуть призначений термін. Самі владу не лишать. А для країни, для всіх нас не те що кожен рік – кожен день їхнього життя вже трагедія. Ми не можемо витримувати цього, Ігоре, невже ви не розумієте? Любите ж повторювати, що знаєте такі речі як ніхто.

Замість відповіді Князевич кивнув. Хай старий розуміє його мовчазний кивок як хоче.

– Їхні фізичні тіла житимуть далі. Люди рік у рік бачитимуть портрети цих богів, слухатимуть їхні маразматичні, написані референтами та кепсько прочитані з папірців промови. Скільки за цей час буде Чехословаччин та Афганістанів? Скількох іще посадять у табори і психушки? Наскільки ми ще відірвемося від нормального цивілізованого світу, де люди справді знають, що таке свобода, честь, гідність? Де міра власної свободи не регулюється партійним квитком? Вибачте за пафос, я тут вам трошки мітингую. Проте інакше пояснити свої мотиви не можу. Зрозумієте ви їх чи ні – окреме питання.

– Зараз я інше хочу зрозуміти… Воду де брали?

– Галина Таназіївна дала, в неї досить значний запас.

– Пояснювали, для чого?

– Сама взяла до тями, коли знайшли Новицьку. Але я бачив її очі. Нічого не сказала, та й не треба. Просто подивилася на мене, перехрестила. Все.

– Де ви… Лабораторія ваша…

– Тут, у школі. Обладнання хімкабінету для людини з моїм рівнем знань цілком досить. Маю ключі від усього тут, мене навіть називають іще ключником. Директор сам хімік, мій учень, можна сказати. Не заперечує, коли кажу, що бавлюся різними дослідами. Вважає це за примху старого вченого.

– Полонених тримали десь тут, як я підозрюю тепер?

– Не називайте їх полоненими.

– А як? Жертвами ви нікого з трьох так само не вважаєте…

– У них є, тобто були, анкетні дані. Але так, ви вгадали. Всіх трьох тримали стільки, скільки належить, у шкільному підвалі. Просто тут.

Старий гукнув ногою об підлогу, Князевич мимоволі опустив туди очі, потім знову глипнув на Рогозу, котрий зовсім не виглядав приреченим. Говорив і тримався так, наче звітував про добре виконану корисну роботу.

– Стеріг, зрозуміло, Ярчук?

– Це єдине, що він робив.

– А конкретніше?

– Загалом ви все правильно вирахували. Ми з Романом Кудімовим увійшли, як кажуть юристи мовою вироків, у змову. Чудово знали, що робимо. Кудімов цілком погоджувався зі мною: довше, ніж є, ці комуністичні вожді, загроза для країни та світу, жити не повинні. А трагедії з Антоном Мазуром і Марією Романів ми сприйняли як особисті. Ми ж, вважайте, з одного села, мов родичі, рідні люди. Дмитро, Антон, Марія – це молоді люди. Їхній середній вік – двадцять років. Так, хтось менший, хтось старший, це я про Марію… Але іншого життя, інакшого, розумієте, Ігоре, ці молоді люди не бачили! Вони думали, що так було завжди! Знаєте, що найстрашніше? Вони переконані – так завжди буде!

«Микола Уманець теж таким був», – подумав Князевич. І той хлопець, невідомий йому солдатик, котрий розстріляв Ярчука і потім блював зі стогоном перед очима своїх товаришів і командирів, – такий самий, народжений у цій країні.

– Мовчите? Я зараз сам відповідаю на купу запитань? Хай так, просто слухайте. Хочете знати, чи мучила нас совість? Ні. Це прикро звучить, мабуть. Навіть страшно. Прецінь, зовсім не мучить. Із Софією Новицькою я трошки був знайомий, поверхово, так би мовити. Вона ж знала, що я ніби пішов від світу, живу самітником у тому місці, яке її давно цікавить. Її навіть вмовляти не довелося. Ми з Кудімовим приїхали по неї. Я запропонував води, вона й не подумала відмовитися. Далі знаєте. З Лизгуновим окрема історія, до нього я мав особистий інтерес. Я ж ровесник радянської влади, Ігоре. Правда, до двадцяти двох років жив у зовсім іншій країні. І, як багато хто, радо зустрічав обтріпаних і малограмотних, як з’ясувалося, червоних солдатів у вересні тридцять дев’ятого. Думав, нова влада дасть звільнення. Цього не сталося.