– А, перестаньте, свої люди. Розберемося. Так глянете?
Хіба інакше ти відчепишся?
– Так-так, звісно, з приємністю.
Директор провів гостя в кабінет. Стінну газету, два склеєні ватманські аркуші, Ігор побачив на столі відразу. Перше, що впало у вічі, – фотографії. Фактично майже вся стінна газета складалася з фотографій учнів і вчителів, колективних та індивідуальних, із підписами під ними, виведеними дитячим почерком.
– Дівчинка тут у нас одна, Оксанка. Художниця вроджена, про неї обласна молодіжна статтю друкувала. Почерк – то таке, бачили б малюнки! Народною художницею буде, ось вам мій прогноз, Ігоре Степановичу!
Князевич підійшов ближче. Просто щоб не стовбичити – святкові підписи з похвалами мудрим учителям зараз його цікавили найменше.
– Бачу, Григоровича не забули.
Шкільний сторож посідав у газеті мало не центральне місце. Власне, нічого в цьому дивного не було: адже знявся поруч із директором під час якоїсь урочистої події. Дивно було бачити старого в костюмі та при краватці. Отак він достеменно виглядав як університетський професор.
– Тю! Чого б це його забули! Це ж і його професійне свято. Педагог, хіба ви не знали?
– Чув щось таке, краєм вуха…
– То ви взагалі нічого не знаєте! Він же мій учитель, можна сказати. Викладав у мене в інституті, я в нього курсову писав, потім диплом!
– Як?
Ігор Князевич дуже сподівався, що директор не звернув уваги на аж занадто різкий його вигук і рвучкий поворот корпуса.
Засвербіло від нападу мурашви все тіло разом.
Він нарешті зрозумів усе до кінця. Ось так, тут і відразу.
І не хотів у це вірити.
Він постукав і штовхнув двері, не дочекавшись дозволу зайти.
Старий сидів у своїй кімнаті, точніше – комірчині за столом, перед ним лежала розгорнута газета. Появу Ігоря зустрів, сидячи півобертом до дверей і дивлячись на несподіваного гостя поверх окулярів.
На меблі житло старого шкільного сторожа багате не було. Та очі Ігоря відразу зачепилися за книжки. Вони були тут скрізь: на старій облупленій етажерці, на саморобних полицях із неструганих і нефарбованих дощок, стосиком у кутку на підлозі, скраю на столі, за яким сидів господар. Князевич ковзнув поглядом по корінцях виставлених у ряд томиків явно наукового змісту. Зробив крок, аби пересвідчитися – це праці з хімії, переважно з органічної.
– Просто не знаю, з чого почати, – промовив він.
– Ми не бачилися ще нині, Ігоре Степановичу.
– Так, здрастуйте. Новин маю багацько для вас, Вікторе Григоровичу.
– Почніть із гарної.
– Їх нема. Немає в мене для нас усіх гарних новин, професоре. Нічого, що я вас так називаю?
– Чому я мушу бути проти? Це мій вчений ступінь.
– Так, ви доктор хімічних наук. А я – ідіот. Заплішений. Я мав би дізнатися про це раніше, непрофесійно спрацював, неякісно.
– Що б це змінило? – Рогоза зняв окуляри, поклав біля себе на газету, розвернувся до Князевича ще більше. – Присядьте, до речі.
– Постою, так зручніше.
– То прошу дуже. – Старий зробив рукою театральний жест, значення якого Ігор не зрозумів – та й не надто хотів. – Між іншим, це не таємниця, мій вчений ступінь.
– Так, але я мусив бодай із цікавості запитати, в якій галузі ви вчений.
– Що б це вам дало?
– Ви, мабуть, праві. Сама по собі ця інформація справді нічого не варта. Хоча професор-хімік, котрий тихо ненавидить радянську владу, й отрута органічного походження, що потрапила в організми двох затятих комуністів та одного комсомольця, хай і гнилого наскрізь, напевне мають між собою прямий зв’язок. – Ігор зітхнув. – Добре, почнімо з кінця. Вчора вбили Дмитра Ярчука. В лісі. Перед його смертю ми поговорили. І він залишив без відповіді масу вкрай важливих запитань.
Жоден м’яз на обличчі старого не здригнувся.
– Хочете знати мою думку? – вів далі Ігор, навіть не сподіваючись, що після цієї новини Рогоза підтримає розмову. – Дмитро від самого початку був приречений. Ми з вами знову спілкуємося без протоколу, тож я можу собі дозволити сказати те, що можете вислухати лише ви. У нього не зосталося шансів, щойно він утік із армії. Не просто з армії – дезертирував із зони бойових дій, відмовився виконувати інтернаціональний обов’язок. За чинним законом він – зрадник Батьківщини, Вікторе Григоровичу. Він не мав змоги втекти від країни, як це зробили ви чи доктор Кудімов, блискучий хірург, котрий задовольняється роботою фельдшера тут, у глушині. Скільки в селі ще таких, як ви?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу