Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Я сам вам усе поясню. Куди мене хочуть перевести?

– Подалі від міністерства. У цьому є певна доцільність, мусиш зважити і зрозуміти. Рішення ухвалене буквально годину тому, більше нічого не можу сказати по телефону. Сподіваюся, ти дорослий і…

– Не маленький. Готовий написати рапорт хоч зараз. Навіть звільню всіх від зайвого клопоту. Василь Козуб, є тут один лейтенант. Засидівся в дільничних, рости треба. Путящий, пропоную перевести його кудись ближче до міста, до справжньої роботи. Якщо можу взагалі у своїй ситуації щось комусь пропонувати.

– Князевич!

– Так точно, Князевич. Саме з огляду на останні події вважаю – там, на місці, треба дати відповідні команди. Гайворон без дільничного не лишиться. У мене досвіду стане. Впораюсь, як думаєте?

– КАПІТАНЕ Князевич!

– Так точно, капітан Князевич. Що треба для оформлення такого переведення? Можете вже закомандувати, аби готували папери? Рапорт напишу просто тут, ручка є, папір теж, легка і паперова промисловості в нашій країні працюють добре.

– Ти там п’яний?

– Я на службі, як можна. Свідки є.

– Свідки чого? Що ти там не просихаєш?

Ігор не міг пояснити, чому його так несе, тому тішився з зовнішності Козуба – нижню щелепу доведеться підіймати домкратом.

– Ти розумієш…

Рука Ігоря проти його волі натиснула на важіль.

– Усе я розумію, – сказав він телефону, акуратно поклав трубку, глянув на дільничного, підморгнув йому. – Ми ж усе розуміємо, а, Пантелійовичу? Ти все почув? Збирайся, на підвищення підеш. Ось так у нас усе робиться, у древньому Києві.

Залишивши того стовбичити посеред кабінету з відвислою щелепою, Князевич нарешті закурив, вийшов із приміщення.

Стояв кінець вересня.

Верхівки дерев уже робили перші кволі натяки – скоро почнуть багряніти. Білий день, а довколишню тишу нічого не збурювало. Чистого повітря ніщо не ворушило.

Точно знаючи, що робить, Ігор Князевич швидкими впевненими кроками зміряв відстань від контори до чайної.

Подолав три сходинки, зайшов усередину.

Повітря зробилося кислуватим. Двоє місцевих мужиків за єдиним столиком у кутку біля стіни здивовано зиркнули на несподіваного візитера, хором привіталися. Відповівши, Ігор ступив до дерев’яного шинквасу, форпосту, міцно утримуваного жінкою без певного віку в білому, щойно випраному халаті, з квітчастою хусткою на голові та старанно намальованими бровами.

– Добридень, Василівно.

– І вам.

Жінка за стійкою точно знала, хто він. Але не знала, чого чекати від такого високого, як їй ще здавалося, гостя.

– Скільки вже тут живу, а у Василівни не був ані разу.

– То зайшли вже.

– Кажуть, ви пиво розводите. Чи брешуть?

– Тому, хто каже, точно розведу, – почув беззлобну відповідь. – Вам яке?

– У вас тут що, багато сортів? Чеське є?

– Та ви жартуєте! Пиво, просто пиво, місцевої броварні. В мене навіть кухлі є, скляні. Великі, малі.

– А пропорції?

– Що?

– Скільки куди влазить?

– Як усюди. Маленьке – півлітри, велике – літра.

Ігор Князевич іще раз озирнувся на мужиків.

Тоді відбив на поверхні шинквасу, просто перед лицем Василівни, барабанний дріб долонями.

– Одне велике, будь ласка.

2012 р.

жовтень-грудень

Щойно ви прочитали історію, сюжет якої – плід творчої уяви автора. Сподіваюся, ви не нудьгували, читаючи цю книгу. Були моменти, де ви усміхнулися чи пустили сльозу. Але напевне ви, мої улюблені читачі, також не лишилися байдужими до реального часу, в якому розгортаються події роману.

Сюжет – вигадка. Радянська Україна, в якій усе це відбувається, – на жаль, ні. Поміщати вигаданих героїв у справжні реалії – складник мого творчого методу, мого світогляду журналіста і моя письменницька позиція. Мені не близька фантастика як жанр. Проте машина часу постійно спокушає. І це – єдиний прилад, вигаданий фантастами, який хотілося б мати й час від часу використовувати суто з пізнавальною метою. Якщо ви, читаючи цей роман, змогли перенестися на машині часу на три десятки років назад і згадали або відкрили для себе ту дивну епоху, котра, вірю, вже ніколи не повернеться і стала Історією, я вважатиму поставлене перед собою надзавдання виконаним.

У романі «Червоний», котрий вийшов у «Клубі Сімейного Дозвілля» раніше, я спробував перенести вас далі – у другу половину 1940-х років. Намагаючись по змозі бути так само точним у спробі відтворити характерну для тих часів похмуру атмосферу тотального страху, що панувала у країні, я консультувався з істориками, старшими людьми, чиї дитинство і юність припали на описаний період, і вивчав тогочасну періодику. Це все, зібране докупи, дало несподіваний ефект присутності: читачі не просто виявили довіру до написаного та визнали його правдивим, а й почали власні дослідження описаної епохи – аби переконатися, де автор помилився, а де відтворив чисту правду.