Arthur Conan Doyle: Загублений світ

Я увійшов у приміщення клубу. Було трохи по одинадцятій, і у вітальні вже юрмився люд, хоча до аншлагу було ще далеко. У фотелі біля каміна сидів якийсь довготелесий чоловік. Він обернувся до мене обличчям тієї ж миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг лише мріяти! Це був Генрі Тарп, худий, як мумія, кореспондент журналу «Природа», найдобріша істота на світі. Я негайно ж узяв бика за роги:

– Що ви знаєте про професора Челленджера?

– Про Челленджера? – Тарп невдоволено насупився. – Це той самий чоловік, котрий розповідав усілякі байки про свою поїздку до Південної Америки.

– Які саме байки?

– Там він нібито відкрив якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовірна нісенітниця. Потім його, здається, змусили зректися своїх слів. У будь-якому разі, він стулив пельку. Остання його спроба – інтерв’ю, яке дав «Рейтеру». Але воно викликало таку бурю, що він одразу ж второпав: справи кепські. Вся ця історія має скандальний присмак. Дехто прийняв його розповіді всерйоз, але незабаром професор і цих нечисленних прихильників відштовхнув від себе.

– Чому ж?

– Своєю неймовірною брутальністю й обурливою поведінкою. Бідолаха Ведлі із Зоологічного інституту також мав неприємність. Послав йому листа такого змісту: «Президент Зоологічного інституту висловлює свою повагу професору Челленджеру та вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він надасть інституту честь бути присутнім на його черговому засіданні». У відповідь отримав нецензурну лайку.

– Не може бути!

– У дуже пом’якшеному вигляді вона звучала так: «Професор Челленджер висловлює свою повагу президентові Зоологічного інституту і вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він піде під три чорти».

– Господи!

– Так, те ж, мабуть, сказав і старий Ведлі. Я пам’ятаю його лемент на засіданні: «За п’ятдесят років спілкування з діячами науки…» Старигань цілком утратив ґрунт під ногами.

– Ну, а що ще можете розповісти про цього Челлен-джера?

– Як ви знаєте, я бактеріолог. Живу в світі, який видно в мікроскоп, що дає збільшення в дев’ятсот разів, а те, що відкривається неозброєному оку, мене мало цікавить. Я стою на сторожі біля самих меж пізнання, і, коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми, – істотами незграбними та неоковирними, це завжди виводить мене з рівноваги. Я людина стороння, мені не до пліток, але все-таки дещо з чуток про Челленджера дійшло і до мене, бо він не з тих, від кого можна просто відмахнутися. Челленджер – розумака. Він акумулятор людської сили та життєздатності, але водночас і шалений фанатик, до того ж не гребує засобами для досягнення своєї мети. Цей чоловік дійшов того, що посилається на якісь світлини, явні фальшивки, стверджуючи, ніби привіз їх із Південної Америки.

– Ви назвали його фанатиком. У чому ж проявляється його фанатизм?

– Та в чому завгодно! Остання його витівка – нападки на теорію еволюції Вейсмана. Подейкують, що у Відні він влаштував грандіозний скандал із цього приводу.

– Ви не можете розповісти докладніше, про що йшлося?

– Ні, зараз не можу, але в нашій редакції є переклади протоколів Віденського конґресу. Якщо хочете ознайомитися, ходімо, я їх вам покажу.

– Це було б дуже доречно. Мені доручили взяти інтерв’ю у цього дідугана, то маю підібрати до нього якогось ключа. Дуже вам дякую за допомогу. Якщо ще не пізно, то ходімо.

За півгодини я сидів у редакції журналу, а переді мною лежав об’ємистий фоліант, розгорнутий на статті «Вейс-ман проти Дарвіна» з підзаголовком «Бурхливі протести у Відні. Жваві дебати». Мій науковий багаж не вирізнявся фундаментальністю, тому я не міг зрозуміти суті суперечки, проте мені відразу стало ясно, що англійський професор вів її у вкрай різкій формі, чим дуже розгнівав своїх континентальних колег. Я звернув увагу на перші ж три позначки в дужках: «Протестуючі вигуки з місць», «Гамір у залі», «Загальне обурення». Інша частина звіту була для мене справжньою китайською грамотою. Я настільки мало тямив у питаннях зоології, що зовсім нічого не збагнув.

– Ви хоч би витлумачили мені це людською мовою! – жалібно благав я, звертаючись до свого колеги.

– Та це ж переклад!

– Тоді я краще звернуся до оригіналу.

– Справді, непосвяченому важко второпати, в чому тут справа.

– Мені б лише витягти з усієї цієї абракадабри одну-єдину осмислену фразу, яка мала б у собі якийсь певний зміст! Ага, ось ця, здається, підійде. Я навіть майже її розумію. Зараз перепишу. Нехай вона послужить сполучною ланкою між мною та вашим страшним професором.