Arthur Conan Doyle - Загублений світ

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки – стільки грації та гідності було в цьому русі.

– Ви, вочевидь, вважаєте мене навіженою, котра не розлучається зі своїми дівоцькими мріями. Але вони такі реальні для мене! Не можу не зважати на них – це увійшло в мою плоть і кров. Якщо колись вийду заміж, то лише за знаменитість.

– Як же може бути інакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам? Нехай мені лише випаде нагода, тоді побачимо, чи зумію я скористатися нею. Кажете, що людина має сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде їй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся, світ іще дізнається, на що я здатен!

Ґледіс розреготалася над спалахом мого ірландського темпераменту.

– Що ж, дійте. У вас є для цього все – молодість, здоров’я, сили, освіта й енергія. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю бесіду. А тепер я радію, що вона пробудила у вас такі думки.

– А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губ.

– Ні слова більше, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюєте собі місце під сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню бесіду.

Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирішивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великої справи, яка буде гідною моєї прекрасної леді. Але хто міг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дійду до неї!

Читач, либонь, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв’язку з моєю оповідкою, але без нього не було б і її самої, бо хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він – творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатен рішуче порвати зі звичним трибом життя і податися навмання в оповиту таємничим мороком країну, де його чекають неймовірні пригоди та видатна нагорода за них!

Уявіть собі, як я, п’яте колесо до воза «Дейлі ґазетт», згаяв цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість вчинити подвиг, який буде гідний моєї Ґледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її прославляння, – бездушність чи егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не у двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Я завжди любив нашого редактора відділу «Останні новини», рудого буркотуна МакАрдла, і сподіваюся, що й він також непогано до мене ставився. Нашим справжнім власником був, певна річ, Бомонт, але він зазвичай жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляду відкривалися лише такі події, як міжнародні кризи або крах кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він величаво пливе в своє святилище, спрямувавши погляд кудись у далечінь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.

Коли я увійшов до редакції, старигань кивнув мені та зсунув окуляри на лисину.

– Отже, пане Мелоун, звідусіль про вас чую. Ви робите успіхи, – привітався він.

Я подякував.

– Ваш нарис про вибух на шахті просто чудовий. Те саме можу сказати і про пожежі в Саутворку. Маєте все необхідне, щоб стати хорошим журналістом. Ви прийшли в якійсь справі?

– Хочу попросити вас про послугу.

Погляд МакАрдла злякано забігав по кімнаті:

– Гм! Гм! А що таке?

– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в моїх силах, і привезу вам цікавий матеріал.

– А яке доручення маєте на увазі, пане Мелоун?

– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподівань, сер. І чим важче мені буде, тим краще.

– Ви, здається, не проти попрощатися з життям?

– Ні, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.

– Любий мій пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разі, такі доручення даються репортеру з ім’ям, котрий уже завоював довіру публіки. Білі плями на мапі давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, стривайте, – додав він і раптом усміхнувся. – До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного шарлатана, сучасного Мюнхґаузена, і підіймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуєтеся?