Arthur Conan Doyle: Загублений світ

Дивним і незрозумілим почуттям гумору наділені декотрі люди!

Я отримав листа о пів на одинадцяту, але кеб без зволікань довіз мене до місця мого призначення. Будинок, біля якого ми зупинилися, був достатньо солідний на вигляд, із великим порталом і важкими фіранками на вікнах, що свідчило про добробут цього грізного професора. Двері мені відчинив смаглявий, сухенький чоловічок невизначе-ного віку, в чорній матроській куртці та коричневих шкіряних гетрах. Згодом я дізнався, що це був водій, котрому доводилося виконувати найрізноманітніші обов’язки, по-заяк лакеї в цьому будинку не затримувалися. Його світло-блакитні очі допитливо оглянули мене з голови до ніг.

– Вас чекають? – спитав він.

– Атож, мені призначена зустріч.

– Листа маєте?

Я показав конверт.

– Правильно.

Цей чоловік явно не любив патякати даремно. Я пішов за ним коридором, аж раптом назустріч мені з дверей, що ведуть, мабуть, до їдальні, швидко вийшла жінка. Жвава, чорноока, вона нагадувала швидше француженку, ніж англійку.

– Хвильку, – сказала ця леді. – Зачекайте, Остіне. Зайдіть сюди, сер. Дозвольте спитати, чи ви зустрічалися з моїм чоловіком раніше?

– Ні, пані, не мав честі.

– Тоді заздалегідь прошу вибачення. Маю вас попередити, що він цілком неможливий чоловік, у повному розумінні слова неможливий! Знаючи це, ви будете поблажливішими до нього.

– Я ціную таку увагу, пані.

– Як тільки помітите, що він починає втрачати самовладання, зараз же втікайте геть із світлиці. І не сперечайтеся. За таку необережність вже багато хто заплатив. А потім справа набуває розголосу, і це дуже кепсько відбивається і на мені, і на всіх нас. Про що маєте намір балакати з ним – не про Південну Америку?

Я не можу брехати жінкам.

– Боже милий! Та це ж найнебезпечніша тема. Ви не повірите жодному його слову, що мене анітрохи не здивує. Тільки не висловлюйте своєї недовіри вголос, а то він почне бешкетувати. Прикиньтеся, що вірите йому, тоді, можливо, все обійдеться. Не забувайте, що він переконаний у власній рації. В цьому можете не сумніватися. Він – сама чесність. А тепер ідіть, аби йому не здалася підозрілою така затримка, але коли побачите, що він стає небезпечним, по-справжньому небезпечним, дзеленькніть у дзвіночок і спробуйте протриматися до мого приходу. Я зазвичай можу впоратися з ним навіть у найважчі хвилини.

З цим підбадьорливим напуттям леді передала мене на опікування мовчазного Остіна, котрий під час нашої короткої бесіди стояв, немов вилита з бронзи скульптура, що уособлює абсолютний спокій. Він повів мене далі. Стукіт у двері, у відповідь ревіння розлюченого бугая зсередини, й я опинився віч-на-віч із професором.

Він сидів на обертовому кріслі за широким столом, заваленим книжками, мапами та діаграмами. Як тільки я переступив поріг, обертове крісло різко крутнулося. Мені перехопило подих від виду цього чоловіка. Я був готовий зустріти не зовсім пересічну особистість, але таке мені навіть наснитися не могло. Найбільше вражали його розміри. Розміри та велична постава. Такої величезної голови мені ніколи не доводилося бачити. Якщо б я наважився приміряти його циліндр, то, мабуть, втопився в ньому по самі плечі. Обличчя та борода професора мимоволі викликали подумки уявлення про ассірійських биків. Обличчя велике, м’ясисте, борода квадратна, синьо-чорна, вільно спадає на груди. Незвичайне враження справляла і чуприна – довге пасмо, немов приклеєне, лежало на його високому, крутому чолі. Ясні сіро-блакитні очі кинули на мене критичний, владний погляд із-під волохатих чорних брів. Я побачив широченні плечі, могутні груди колесом і величезні ручиська, які густо заросли довгою чорною шерстю. Якщо додати до всього цього розкотистий, громоподібний голос, то ви зрозумієте, яким було моє перше враження від зустрічі зі знаменитим професором Челленджером.

– Ну? – сказав він, зухвало витріщаючись на мене. – Чого припхалися?

Мені стало ясно: якщо відразу в усьому зізнаюся, то ніякого інтерв’ю не буде.

– Ви були настільки добрі, сер, що погодилися прийняти мене, – смиренно почав я, простягаючи йому конверта.

Господар вийняв із шухляди столу мого листа та поклав перед собою.

– А, ви той самий молодик, котрий не тямить прописних істин? Однак, наскільки я зміг збагнути, мої загальні висновки удостоїлися вашої похвали?

– Безумовно, сер, безумовно! – я намагався вкласти в ці слова всю силу переконання.

– Скажіть на милість! Як це посилює мої позиції! Ваш вік і ваша зовнішність роблять таку підтримку подвійно цінною. Ну що ж, краще вже мати справу з вами, ніж із табуном свиней, які накинулися на мене у Відні, хоча їхній вереск не більш образливий, ніж рохкання англійського кнура.