Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

Речення залишилося незакінченим. Секретар делікатно кивнув. Він бо як ніхто інший знав репутацію високоповажного [4] Звертання до нащадків вищої британської знаті, особливо до дітей перів. Дерека Кеттерінґа. Ван Олдін зітхнув. Засунувши пакунок назад до кишені пальта, він кивнув Найтону і вийшов з кімнати.

Дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа мешкала на Керзон-стріт. Дворецький, який відчинив двері, одразу ж упізнав Руфуса ван Олдіна й дозволив собі стримано посміхнутися на знак привітання. І провів відвідувача нагору, у просторий салон на другому поверсі.

Жінка, яка сиділа біля вікна, із криком звелася на ноги.

– Ох, тату, як же добре, що ти зазирнув! А я цілий день надзвонювала майорові Найтону, аби зв’язатися з тобою, але він ніяк не міг сказати напевно, коли варто очікувати на твоє повернення.

Рут Кеттерінґ було двадцять вісім років. Хоча її не назвеш красунею чи навіть у справжньому сенсі слова гарненькою, та все ж вона мала приголомшливий вигляд завдяки кольоровій гамі. Ван Олдіна свого часу дражнили «рудим-коноплястим», а от колір волосся Рут наближався до чистого каштанового. У комплекті з ним ішли карі очі й вугільно-чорні вії – останній ефект дещо підсилювався фарбуванням. Вона була висока, струнка й не позбавлена грації рухів. При побіжному огляді її обличчя здавалося ликом Рафаелевої Мадонни. І лише придивившись, можна було помітити ту саму лінію щелеп та підборіддя, що й у батька, яка свідчила про ту ж рішучість і жорсткість. Вони були до лиця чоловікові, а от жінці пасували не так. Із самого дитинства Рут ван Олдін звикла чинити по-своєму, і кожен, хто коли-небудь ставав у неї на шляху, швидко усвідомлював, що дочка Руфуса ван Олдіна аж ніяк не з поступливих.

– Найтон сказав мені, що ти телефонувала. Я повернувся з Парижа лише півгодини тому. То що там за історія з Дереком?

Рут Кеттерінґ сердито спалахнула.

– Це щось невимовне! І переходить будь-які межі! – викрикнула вона. – Він… таке враження, що він не чує жодного мого слова!

У її голосі звучали не лише гнів, але й замішання.

– Мене почує, – твердо сказав мільйонер.

Рут повела далі:

– Протягом останнього місяця я заледве бачилася з ним. Він скрізь з’являється з тією жінкою.

– З тією жінкою?..

– З Мірей. Ну, танцівницею з «Парфенону».

Ван Олдін кивнув.

– На тому тижні я була в його батьків, у Леконбері. І там… поговорила з лордом. Він розмовляв зі мною дуже люб’язно й цілковито підтримав. Пообіцяв дати Дереку добрячого прочухана.

– Угу, – тільки й видобув мільйонер.

– Що ти хочеш сказати своїм «угу», тату?

– Те, що ти й подумала, Руті. Бідолашний Леконбері – та він же просто руїна. Звичайно, стариган на твоєму боці, і нічого дивного, що він спробував тебе заспокоїти. Ще б пак: його син та спадкоємець одружений з дочкою одного з найбагатших людей Америки! Звісна річ, йому не хочеться цього запороти. Але всім відомо, що лорд уже однією ногою в могилі, тож хай що він скаже, а Дереку це буде як горох об стінку.

– А хіба ти не можеш чимось зарадити, тату? – гнула своє Рут, хвилину-другу помовчавши.

– Та міг би, – відказав ван Олдін. Він на секунду замислився, а відтак повів далі: – Є кілька варіантів того, що тут можна зробити, але тільки від одного буде користь. Наскільки тобі вистачить мужності, Руті?

Та витріщилася на нього. А батько ствердно кивнув.

– Я хочу сказати саме те, що й кажу. Чи вистачить у тебе характеру зізнатися перед усім білим світом, що ти припустилася помилки? Із цього гармидеру є лише один вихід, Руті. Закрити збитковий бізнес і почати все заново.

– Ти маєш на увазі…

– Розлучення.

– Розлучення?

Мільйонер сухо посміхнувся.

– Ти так вимовляєш це слово, наче зроду його не чувала. Хоча твої друзі розходяться направо й наліво ледь не щодня.

– О! Це мені відомо. Але…

І змовкла, закусивши губу. А батько з розумінням кивнув.

– Я знаю, Рут. Ти така ж, як і я: терпіти не можеш випускати з рук своє. Але я навчився цьому, і ти теж повинна навчитися: буває так, що це єдиний вихід. Я міг би знайти способи скомандувати Дереку «до ноги», але зрештою все закінчиться тим же. Він тобі не пара , Рут: цей тип прогнив до самих кісток. І зауваж: я картаю себе за те, що дозволив тобі одружитися з ним. Але ж тобі на ньому просто світ клином зійшовся, та й він начебто всерйоз збирався почати життя з нової сторінки – ну й от, а я ж бо якось уже став у тебе на шляху…