Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.

– Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.

Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.

– Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.

Це зачепило антиквара за живе.

– За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.

Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.

– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.

– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.

То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.

– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.

– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.

– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?

– Щоразу.

Запала пауза.

– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.

Батько кивнув.

– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.

– Про мсьє маркіза?

– Так.

– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.

– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.

Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.

– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.

– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.

Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.

Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.

– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.

Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.

– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.

– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.

Ван Олдін знову кивнув.

– Пошти немає? – поблажливо процідив він.

– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!

Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.

– Щойно отримали, – пояснив портьє.

Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.

У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.

– Привіт, Найтоне!

– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?

– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.

І досить неприємно посміхнувся сам до себе.

– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.

– Що є, те є, – погодився той.

Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.

– Є щось термінове?

– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.

Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.