Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той.

– А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.

Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.

Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола.

– Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, – обережно запропонував він. – Верхній стосується угоди з Колтоном…

Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті.

– Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, – додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація.

Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся.

– Від місіс Кеттерінґ? – промурмотів він. – Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.

– Справді?

Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.

– Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.

Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.

– Знову йдете, сер?

– Так, треба провідати доньку.

– А якщо зателефонують від Колтона?..

– Пошли їх до біса! – гаркнув бос.

– Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар.

До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.

– Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений.

Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.

– Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.

Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.

– Хочеш дещо побачити, Найтоне?

І підійшов назад до секретаря.

З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку, і з-під неї прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увінчана короною монограма. Ван Олдін відкрив коробочку, і секретар шумно хапонув повітря. На тлі бруднуватої білої серцевини криваво засяяли самоцвіти.

– Боже мій! Сер, вони… вони справжні? – заледве видобув майор.

Бос тихенько гигикнув від задоволення.

– Воно й не дивно, що тобі не віриться. Серед цих бо рубінів є три найбільші у світі. Їх, Найтоне, носила Катерина, російська імператриця. Той, що по центру, називається «Серце вогню». Він ідеальний – жодного ґанджу.

– Але, – пробурмотів секретар, – вони ж, напевно, вартують цілого статку.

– Чотирьох-п’яти сотень тисяч доларів, – незворушно озвався ван Олдін, – і це без урахування їхньої історичної цінності.

– І ви ось так запросто носите їх у кишені?

Той вдоволено засміявся.

– Виходить, так. Бач, яка справа: це мій маленький подаруночок Руті.

Секретар стримано всміхнувся і промимрив:

– Тепер я розумію нетерпіння місіс Кеттерінґ, яка ледь телефон не обірвала.

Але ван Олдін похитав головою. На його обличчі знову проступив суворий вираз.

– Тут ти помиляєшся, – сказав він. – Вона про них нічого не знає: я хочу зробити їй невеличкий сюрприз.

Він захлопнув футляр і знову взявся неквапливо загортати його.

– Нелегко жити, Найтоне, знаючи, як мало можна зробити для тих, кого любиш. Я міг би викупити для Рут чималу частку нашої планети, якби лише це чимось допомогло, але ж пуття від того не буде. Або можу повісити їй на шию ось ці брязкальця і, чого доброго, подарувати кілька митей насолоди, але… – Він похитав головою. – Коли жінка нещасна у власному домі…