Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

Ставлю десять до одного, подумала я, що це наркотики. І він цього не усвідомлює! Як і багато інших чоловіків. Вони тільки дивуються, чому їхні дружини такі нервові й мають такі різкі зміни настрою.

Я запитала, чи схвалює місіс Лайднер ідею моєї появи.

Його обличчя просяяло.

– Так! І це мене дуже приємно здивувало. Вона сказала, що це дуже гарна ідея, бо вона почуватиметься набагато безпечніше.

Останнє слово мене неприємно вразило. Безпечніше . Дуже дивне слово для таких обставин. Я почала підозрювати, що, мабуть, місіс Лайднер страждає на психічний розлад.

З якимось хлоп’ячим запалом доктор Лайднер продовжив:

– Я впевнений, ви добре порозумієтесь. Насправді вона дуже чарівна жінка. – Він щиро всміхнувся, розганяючи мої підозри. – Вона відчуває, що ви станете для неї найбільшою втіхою. Я відчув те саме, щойно побачив вас. Ви маєте такий вигляд – якщо дозволите це сказати, – наче у вас б’є життя і ви сповнені здорового глузду. Я впевнений, що ви просто створені для Луїзи.

– Ну, ми можемо спробувати, докторе Лайднер, – бадьоро відповіла я. – Я впевнена – тобто в будь-якому разі сподіваюся, що зможу бути корисною вашій дружині. Можливо, її непокоять місцеві?

– Боже, звісно ж ні! – Він похитав головою, певно, здивований таким припущенням. – Моя дружина дуже любить арабів – вона цінує їхню простоту і почуття гумору. Ми одружені менше ніж два роки, і це для неї лише другий сезон, але вона вже непогано розмовляє арабською.

Я трохи помовчала, а потім зробила ще одну спробу і спитала:

– Докторе Лайднер, невже ви зовсім не можете сказати мені, чого насправді боїться ваша дружина?

Я бачила, як він вагається, що саме відповісти. Нарешті він повільно сказав:

– Я сподіваюся – я вірю, – що вона сама вам про це розповість.

І більше я з нього нічогісінько не витягла.

Ми домовилися, що я приїду до Тель-Ярімджі наступного тижня.

Місіс Келсі переїжджала до свого дому в Алвії, і я була тільки рада хоч трохи полегшити їй життя.

За цей час я кілька разів чула згадку про експедицію доктора Лайднера. Друг місіс Келсі, молодий майор ВПС, презирливо скривився і вигукнув:

– Чарівна Луїза… То он він який, її останній! – І звернувся до мене: – Це ми їй дали таке прізвисько, сестро. Усі її знають як «Чарівну Луїзу».

– І що, невже вона така гарна? – запитала я.

– Це її власна оцінка. Вона вважає, що так воно і є!

– Не глузуйте, Джоне, – дорекла йому місіс Келсі. – Ви ж знаєте, що так думає не тільки вона! Вона звела з розуму багато чоловіків.

– Можливо, ви маєте рацію. Вона, звісно, уже не перволіток, але привабливості не втратила.

– Але ж і ви закохалися були в неї по самі вуха! – розсміялася місіс Келсі.

Майор ВПС почервонів і засоромлено визнав:

– Що ж, мабуть, вона і справді не позбавлена чарівності. Що стосується самого Лайднера, то він не лише боготворить землю, по якій вона ходить, – він хоче, щоб і всі інші члени експедиції їй поклонялися! Певна річ!

– Скільки їх там узагалі? – поцікавилась я.

– Сестро, там люди всіх професій та національностей, – весело відповів майор ВПС. – Англійський архітектор, французький чернець із Карфагена – він працює із написами: табличками та всім іншим, ну, ви розумієте. Також є міс Джонсон. Теж англійка – вона в них і швець, і жнець, і на дуді грець. Плюс низенький товстунчик, який усе фотографує – американець. І сім’я Меркадо. Тільки небо знає, що в них за національність – якісь латиноси! Вона зовсім молода, ця змієподібна істота, а як вона ненавидить Чарівну Луїзу! І є двоє юнаків, ну і все, мабуть. Дехто з них диваки, але загалом вони всі приємні – чи не так, Пеннімане? – Він звертався до літнього чоловіка, який сидів і замислено крутив у руках пенсне.

Той смикнувся від несподіваного запитання і подивився на майора ВПС:

– Так-так, дійсно, дуже приємна компанія. Тобто якщо брати кожного окремо. Звичайно, Меркадо той ще дивак…

– У нього така дивна борода, – вставила місіс Келсі. – Дуже дивний чоловік, ще й кульгає.

Майор Пенніман продовжив відповідь, наче не почувши її слів.

– Юнаки – вони обидва дуже приємні. Американець досить тихий, а от англієць – занадто балакучий. Дивно, зазвичай усе навпаки. Сам Лайднер – чудовий дядько, такий скромний і невибагливий. Так, окремо всі вони приємні люди. А проте чомусь – можливо, звісно, це лише моя уява, – коли я заходив до них востаннє, у мене з’явилося дивне враження, наче щось негаразд. Я, на жаль, не можу сказати, що саме я відчув… Усі вони поводилися неприродно. Панувала дивна атмосфера, така напружена… Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло.