Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

Гадаю, описувати родину Келсі немає потреби: дитина виявилася справжнім подарунком, а місіс Келсі – дуже милою, хоча й полохливою, жінкою. Подорож мені дуже сподобалась – це була моя перша довга мандрівка морем.

На судні я познайомилась із доктором Райлі. Він мав похмуре обличчя, чорне волосся і низький сумний голос – який залишався таким, навіть коли його володар жартував, а жартувати він любив. Здається, йому подобалося дражнити мене, і він постійно казав різні дурниці – просто щоб подивитися, чи я відреагую. Він працював лікарем у містечку Гасанія, до якого з Багдада потрібно було їхати півтора дня.

Я вже провела в Багдаді близько тижня, аж тут знову наштовхнулася на нього, і він поцікавився, коли я покидаю родину Келсі. Я відповіла, що мені дивно чути це від нього саме тепер, адже насправді Райти (інша сім’я, про яку я згадувала) вирішили повернутися додому раніше, ніж планували, а отже, їхня доглядальниця могла перейти на службу до місіс Келсі просто зараз.

Він сказав, що вже чув про Райтів, і тому запитав мене:

– Власне кажучи, сестро, ймовірно, у мене є для вас робота.

– Хворий?

Він насупився, ніби роздумуючи, казати мені чи ні.

– Це навряд чи можливо назвати хворобою. Це просто дама, яка має, скажемо так, свої «примхи».

– А-а! – відповіла я.

(Зазвичай усі розуміють, що тут мається на увазі – пияцтво або наркоманія!)

Доктор Райлі не вдавався в деталі. Він був дуже обачний.

– Так, – сказав він. – Певна місіс Лайднер. Її чоловік – американець, точніше американець шведського походження. Він очолює велику групу американських археологів.

І лікар розповів мені, що ця експедиція вела розкопки великого ассирійського міста, на зразок Ніневії. І хоча будинок експедиції був розміщений недалеко від Гасанії, але, правду кажучи, це було дуже самотнє місце, і доктор Лайднер давно хвилювався за здоров’я своєї дружини.

– Я не дуже його зрозумів, але, здається, у неї час від часу трапляються напади страху.

– Вона постійно залишається сама серед місцевих? – запитала я.

– О ні, там дуже багато людей – семеро чи восьмеро. Я не думаю, що вона хоч раз опинялась у будинку сама. Але, здається, немає сумнівів, що вона довела себе до дивного стану. Лайднер, звісно, по вуха в роботі, але він обожнює дружину, тому її стан дуже його непокоїть. Йому було б значно легше, якби він знав, що за нею наглядає людина відповідальна та кваліфікована.

– А якої думки сама місіс Лайднер?

Доктор Райлі похмуро відповів:

– Місіс Лайднер дуже чарівна жінка. Вона зазвичай змінює свою думку кожні два дні. Але загалом вона цю ідею підтримує. – І додав: – Вона ексцентрична жінка. Вона схильна до перебільшень і, як на мене, дуже вправно бреше, але Лайднер, здається, щиро вірить, що вона до смерті чимось налякана.

– А що вона сама вам казала про це, лікарю?

– Ну, вона не радилася зі мною! У будь-якому разі я їй однаково ніколи не подобався, і на це є багато підстав. До мене прийшов лише Лайднер, він і запропонував цей план. Ну-с, сестро, що скажете? Вам випадає нагода побачити ще щось у цій країні, перш ніж повернутися додому, – адже вони копатимуть не менш ніж два місяці. А розкопки – досить цікава річ.

Подумавши хвилинку і зваживши всі «за» та «проти», я відповіла:

– Ну, гадаю, можна спробувати.

– Чудово, – зрадів доктор Райлі й підвівся. – Лайднер зараз у Багдаді. Я скажу йому, щоб він приїхав і подивився, чи зможе з вами домовитися.

Того ж дня доктор Лайднер прийшов у готель. Він виявився чоловіком середнього віку і здався мені людиною досить нервовою та нерішучою. У ньому відчувалися м’якість і доброзичливість і, певною мірою, безпорадність.

Він, здається, був справді відданий своїй дружині, але так і не зміг чітко мені пояснити, що саме з нею трапилося.

– Розумієте, – сказав він, збентежено смикаючи себе за бороду, – пізніше я зрозуміла, що це, в принципі, для нього типово, – моя дружина справді перебуває в дуже нервовому стані. I мене це… непокоїть.

– На фізичний стан скарг немає? – уточнила я.

– Ні-ні, гадаю, тут усе гаразд. Ні, я не думаю, що з нею фізично щось сталося. Але вона… уявляє такі речі, ну… ви ж розумієте.

– Які речі? – запитала я.

Але він ухилився від відповіді й просто розгублено пробурмотів:

– Вона доводить себе на рівному місці… Я справді не бачу ніяких підстав для її страхів.

– Страхів перед чим, докторе Лайднер?

Його відповідь виявилася розпливчастою:

– О, ну… це просто страхи, знаєте.