Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

– Я Деббі Дюк, одна з місцевих волонтерок.

– Детектив Ріццолі, – відрекомендувалася Джейн. – А це – детектив Фрост.

– Саймон чекає у кабінеті, проходьте за мною.

Деббі розвернулася й повела їх угору сходами; стильні човники на підборах цокали потертою підлогою. На другому поверсі Джейн знову відволіклася на цікавий експонат: опудало ведмедя грізлі шкірилося на них, наче готове розірвати будь-кого, хто підніметься нагору.

– Його підстрелив один із пращурів містера Кріспіна? – запитала Джейн.

– О… – Деббі несхвально озирнулася на нього. – Це Великий Бен. Треба перевірити, але, здається, Саймонів батько привіз його з Аляски. Я сама тільки знайомлюся з колекцією.

– Ви тут новенька?

– Із квітня. Шукаємо нових волонтерів – якщо раптом у вас є такі знайомі. Особливо потребуємо молоді, для роботи з дітьми.

Джейн не могла відвести погляду від смертельних пазурів ведмедя.

– Я думала, це археологічний музей, – сказала вона. – Як сюди пасує ведмідь?

– Насправді це музей загального профілю, тому нам так важко себе рекламувати. Більшу частину колекції зібрали п’ять поколінь Кріспінів, але ми маємо й сторонні пожертви. На другому поверсі – чимало тварин з іклами й пазурами. Дивно, але саме там зрештою завжди опиняються діти. Люблять витріщатися на хижаків, зайчики для них нудні.

– Зайчики тебе не вб’ють, – зауважила Джейн.

– Можливо, саме в цьому справа. Ми любимо, коли нас лякають, чи не так?

Деббі розвернулася й рушила далі сходами.

– А що на третьому поверсі? – запитав Фрост.

– Ще зали, я вам покажу. Використовуємо їх для тимчасових виставок.

– То ви збираєте нові експонати?

– О, немає потреби щось збирати. У фондах стільки всього, що, певно, можна щомісяця змінювати експозицію протягом двадцяти років – і жодного разу не повторитися.

– То що там зараз?

– Кістки.

– Тобто людські?

Деббі глянула на нього трохи здивовано.

– Авжеж. Як іще привабити увагу безнадійно пересиченої публіки? Можна показати їм найвитонченішу вазу династії Мінь чи персидську ширму, вирізьблену зі слонової кістки, а вони розвернуться й підуть просто до людських решток.

– Де ж беруться ті кістки?

– Можете мені довіритися, ці мають усі потрібні документи. Один із Кріспінів привіз їх із Туреччини сто років тому. Не пригадую, хто саме, – певно, Корнеліус. Доктор Робінсон вирішив, що час дістати їх зі сховища й показати відвідувачам. Це виставка, присвячена старовинним поховальним обрядам.

– Ви говорите як археологиня.

– Я? – Деббі засміялася. – Я просто маю вільний час і люблю красиві речі. І вважаю, що музеї варто підтримувати. Бачили виставку внизу? Окрім опудал хижаків, ми маємо чимало скарбів, які варто побачити. Саме на них мав би зосередитися музей, не на ведмедях, але мусиш давати публіці те, чого вона хоче. Тому ми покладали такі надії на Мадам Ікс. Вона принесла б грошей бодай на постійне опалення.

Вони дійшли до третього поверху й заглибилися в експозицію «Прадавні цвинтарі». Джейн побачила скляні вітрини з розкладеними на піску людськими кістками, немовби їх щойно відкопали археологи. Деббі прокрокувала повз них, а от Джейн зрозуміла, що відстає, бо не може не дивитися на скелети у позі зародка, на кістляві руки мертвої матері, що з любов’ю огортають фрагментовані рештки дитини. Дитина була не старша за Реджину, її власну дочку. «Тут ціле селище мертвих, – подумала Ріццолі. – Яка людина так брутально вириватиме їх із місць спочинку і відправлятиме у чужу землю, де на них витріщатимуться? Чи відчував пращур Саймона Кріспіна хоч краплю провини, дістаючи кістки з могил?» Старі монети, мармурові статуї, людські рештки – родина Кріспінів до всього ставилася однаково. Вони збирали і виставляли все, наче трофеї.

– Детективи? – озвалася Деббі.

Залишаючи позаду мовчазних мерців, Джейн із Фростом пішли слідом за нею до кабінету Саймона Кріспіна.

Чоловік, який чекав на них, здавався значно крихкішим, ніж можна було сподіватися. Тонке біле волосся полисіло до окремих невагомих пасм, руки й голову вкривали коричневі вікові плями. Утім пронизливі блакитні очі сяяли щирою зацікавленістю, коли він потискав руки своїм гостям.

– Дякую, що погодилися зустрітися з нами, містере Кріспін, – сказала Джейн.

– Хотів би я відвідати розтин, – мовив він. – Та стегно після операції загоїлося не до кінця, і я досі шкутильгаю з ціпком. Прошу, сідайте.

Джейн роззирнулася: у кімнаті стояв масивний дубовий стіл та крісла, оббиті обшарпаним зеленим оксамитом. Темна дерев’яна обшивка та венеційські вікна нагадували про джентльменський клуб із минулих років, де шляхетні чоловіки потягували б шеррі. Однак, як і на решті будинку, час позначився й на кабінеті. Перський килим витерся мало не до ниток, а пожовклим томам у відкритій книжковій шафі на вигляд було років по сто.