Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

– То ви там одяг купуєте, чи всяке туристичне знаряддя?

– Переважно одяг.

– І все пасує? Навіть отак, через пошту?

– Мене влаштовує. – Натужно посміхаючись, Джозефіна пішла до виходу, поки він не почав розпитувати, де вона купила спідню білизну. – До побачення.

– От мені обов’язково треба поміряти, перш ніж купити одяг. Ніколи нічого годящого через пошту не приходило.

– Завтра принесу вам чек за квартиру.

– І пошукайте ще ключі, гаразд? Нині треба бути обачним, особливо такій гарній дівчині, яка живе сама. Погано буде, якщо ключі опиняться у якогось зловмисника.

Вона вискочила за двері, рушила вгору сходами.

– Заждіть! – гукнув містер Ґудвін. – Ще дещо, мало не забув. У вас є знайома на ім’я Джозефіна Соммер?

Жінка завмерла на сходах, стискаючи згорток пошти, заціпеніла. Повільно розвернулася до нього.

– Перепрошую?

– Поштар питав, чи то не ви, то я йому сказав, що ваше прізвище – Пульчілло.

– Чому… чому він про це питав?

– Бо прийшов лист із вашою адресою, але на прізвище Соммер, не Пульчілло. Він подумав, що це може бути ваше дівоче прізвище, чи щось таке. Я йому сказав, що ви, власне кажучи, незаміжня. Та все ж адреса на листі ваша , а Джозефін тут не так багато, тож я й подумав, що лист таки ваш. Тому й поклав його до вашої пошти.

Вона сковтнула. Пробелькотіла:

– Дякую.

– То це таки ви ?

Джозефіна не відповіла. Продовжила підніматися сходами, хоч і знала, що він дивиться на неї в очікуванні відповіді. Поки він знову щось не запитав, пірнула у свою квартиру й зачинила двері.

Вона стискала пошту так міцно, що відчувала, як об неї б’ється серце. Зірвала гумку, кинула пошту на низький столик. Конверти й глянцеві каталоги розлетілися по стільниці. Відсунувши пакунок, вона копирсалася у пошті, поки не помітила конверт із написом «ДЖОЗЕФІНІ СОММЕР», зробленим незнайомою рукою. Марка бостонська, але зворотної адреси не було.

«Хтось у Бостоні знає це ім’я. Що ще вони про мене знають?»

Вона довго сиділа, не розкриваючи конверта, страшачись його вмісту. Страшачись того, що щойно розкриє його – і життя зміниться. У цю останню мить вона ще могла побути Джозефіною Пульчілло, тихою молодою жінкою, яка не розповідала про своє минуле. Археологинею з низькою зарплатнею, яка була рада сховатися у фондах музею Кріспіна, закопавшись у шматочки папірусу та уривки тканини.

«Я була обачна, – подумала вона. – Так ретельно стежила, щоб не піднімати голови, не зводити очей із роботи, але минуле все одно мене наздогнало».

Джозефіна глибоко вдихнула й нарешті розірвала конверт. Усередині була записка з чотирма словами, написаними великими друкованими літерами, – вони повідомляли те, що вона й без того знала.

ПОЛІЦІЯ ТОБІ НЕ ДРУГ

Екскурсоводка музею Кріспіна здавалася не менш старовинною за експонати у вітринах. Сиву карлицю було заледве видно за стійкою рецепції, і звідти вона проголосила:

– Перепрошую, але ми відчиняємося рівно о десятій. Якщо буде ваша ласка повернутися за сім хвилин, тоді я й продам вам квитки.

– Ми не відвідувачі, – сказала Джейн. – Поліція Бостона. Я детектив Ріццолі, а це – детектив Фрост. Містер Кріспін чекає на нас.

– Мене не поінформували.

– Він тут?

– Так. Вони з міс Дюк мають зустріч нагорі, – відповіла жінка, наголошуючи на «міс» замість «міз», немов підкреслюючи, що в цій будівлі досі прийняті старомодні правила етикету [4] Звертання міз (Ms.) наразі вживається як нейтральне, без підкреслення шлюбного статусу жінки, на відміну від міс та місіс. .

Вона вийшла з-за стійки, відкриваючи картату плісировану спідницю й гігантські ортопедичні туфлі. На білій бавовняній блузі був іменний бейдж: «МІСІС ВІЛЛЕБРАНДТ, ЕКСКУРСОВОДКА».

– Я проведу вас до його кабінету. Але спершу мушу замкнути касу. Сьогодні знову очікуємо на велику кількість відвідувачів, не хочу залишати її без уваги.

– О, та ми знайдемо дорогу, – сказав Фрост. – Тільки скажіть, де його кабінет.

– Я не хочу, щоб ви заблукали.

Фрост усміхнувся їй чарівною посмішкою, призначеною для літніх пань.

– Я був бойскаутом, мем. Обіцяю, ми не заблукаємо.

Та на місіс Віллебрандт його чари не подіяли. Вона з підозрою глянула на нього крізь окуляри у сталевій оправі.

– Третій поверх, – мовила нарешті. – Можете поїхати ліфтом, але це буде дуже повільно.

І вказала на чорну клітку, радше схожу на старовинну пастку, аніж на ліфт.

– Підемо сходами, – вирішила Джейн.