Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

Ріццолі подивилася на картуш.

– Отже, Медея – вбивця.

Робінсон кивнув.

– І водночас – та, хто вижила.

Джозефіна Пульчілло вийшла з автобуса й пішла, наче в тумані, вздовж переповненої Вашинґтон-стріт, не зважаючи на пожвавлений рух автомобілів і невтомне гупання стереосистем. На розі перейшла дорогу, і навіть вищання шин автівки, що зупинилася за метр від неї, потурбувало менше, ніж побачене зранку в залі для аутопсії.

Медея .

Авжеж, це просто збіг. Так, тривожний, але що ще це може бути? Найвірогідніше, картуш навіть дав не точний переклад. Каїрські торговці дрібничками розкажуть будь-яку казку, сподіваючись прибрати до рук ваші долари. Помахайте перед ними грошима – і вони нахабно присягатимуться, що сама Клеопатра була нічого не вартою нікчемою. Можливо, гравіювальника попросили написати Медді, Мелоді чи Мейбел. Значно менш імовірно, що ієрогліфи мали значити Медея, – поза контекстом грецької трагедії це ім’я майже не використовувалося.

Вона здригнулася від ревіння клаксона, озирнулася й побачила, що за нею повзе чорний пікап. Вікно опустилося, й молодий чоловік гукнув:

– Гей, красунечко, підвезти тебе? У мене на колінах багато місця!

Один грубий жест із використанням середнього пальця показав усе, що вона думала про цю пропозицію. Юнак зареготав, і пікап рвонув із місця, плюючись вихлопом. Очі Джозефіни все ще сльозилися від диму, коли вона піднялася сходами до свого будинку. Зупинилася біля поштових скриньок, покопирсалася в сумочці, шукаючи ключ, і раптом зітхнула.

Підійшла до дверей квартири 1а й постукала.

Двері відчинилися, визирнув лупатий прибулець.

– Ще не знайшли ключі? – спитав він.

– Містере Ґудвін? Це ж ви, правда?

– Що? О, перепрошую. Старі очі вже не ті, без окулярів робокопа ті гвинтики й не розгледіти.

Наглядач будинку зняв величезні збільшувальні окуляри, і лупатий прибулець перетворився на цілком звичайного чоловіка за шістдесят: неслухняні пасма сивого волосся стирчали у нього на голові, мов мініатюрні ріжки.

– То що, ключів так і немає?

– Певно, я їх десь на роботі поклала. Змогла зробити копії ключів від авто та квартири, але…

– Розумію. Хочете новий поштовий ключ, так?

– Ви казали, що мали змінити замок.

– Зранку змінив. Заходьте, дам вам новий ключ.

Джозефіна нерішуче пішла за ним до квартири. Якщо вже опиняєшся у лігві містера Ґудвіна, може й пів години минути, перш ніж утечеш. Жильці називали його містером Ґудгвинтом, і причини цього ставали очевидні з порога вітальні, точніше, того, що мало б бути вітальнею. То був справжній палац майстра на всі руки: усі горизонтальні поверхні були вкриті старими фенами, радіоприймачами – різноманітною електронікою на різних етапах розбирання чи перезбирання. «Просто хобі, – якось сказав він їй. – І не треба нічого викидати. Я усе полагоджу!»

Тільки от треба зачекати років із десять, поки в нього руки дійдуть.

– Сподіваюся, ключі таки знайдуться, – сказав Ґудвін, проводячи її повз десятки ремонтних проєктів, на яких збирався пил. – Я нервую, думаючи про те, що десь так просто лежать ключі від квартири. У світі нині повно шахраїв. Знаєте, як каже містер Любін?

– Ні.

Вона не хотіла знати, що з цього приводу мав сказати набурмосений містер Любін, її сусід.

– Він бачив чорне авто, яке кружляло біля нашого будинку. Щодня по обіді проїздить повз, дуже повільно, і чоловік за кермом сидить.

– Може, просто шукає, де припаркуватися. Я саме тому майже не їжджу машиною. Мало того, що пальне дороге, ще й шукай потім, де стати.

– Містер Любін такі штуки відчуває. Знаєте, що він колись шпигуном був?

Джозефіна засміялася.

– Думаєте, це правда?

– А чому б ні? Ну навіщо йому про щось таке брехати.

«Ви не уявляєте, про що іноді брешуть люди».

Містер Ґудвін висунув шухляду, яка голосно задзеленчала, і дістав ключ.

– Тримайте. Мушу взяти з вас сорок п’ять баксів за заміну замка.

– Можете додати до рахунку за житло?

– Авжеж. – Він широко усміхнувся. – Я вам довіряю.

«Я – остання, кому варто довіряти». Жінка розвернулася, щоб піти.

– О, заждіть. У мене тут знову ваша пошта.

Чоловік підійшов до захаращеного обіднього столу, взяв стос листів та пакунок, перев’язані гумкою.

– Поштар не зміг просунути це до скриньки, тож я й сказав, що передам вам. – Він кивнув на пакунок. – Бачу, щось іще у «L.L.Bean» замовили, еге ж? Подобаються вам вони.

– Так. Дякую, що взяли мою пошту.