Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

Мора просунула обтягнуті рукавичками руки під плечі мумії й сказала:

– Детективе Фрост, візьметеся за стегна?

Фрост завагався, дивлячись на плямисті лляні обгортки.

– Хіба нам не треба вдягнути маски чи щось таке?

– Ми просто перевернемо її, – сказала Мора.

– Я чув, що вони розносять хвороби. Вдихаєш оті спори – і маєш пневмонію.

– Та заради Бога! – втрутилася Джейн. Вдягнула рукавички й підійшла до стола. Підсунувши долоні під стегна мумії, сказала: – Готова.

– Гаразд, піднімаймо, – мовив Робінсон. – Тепер перевертаймо. Ось так…

– Ого, вона майже невагома, – завважила Ріццолі.

– Живе людське тіло складається переважно з води. Видалити органи, висушити каркас – і отримаєте лише частину колишньої ваги. Разом з усіма обгортками вона важить кілограмів двадцять п’ять, не більше.

– Це як сушену яловичину роблять, га?

– Саме такою вона і є. Сушена людина. Тепер опускаймо її, обережно.

– Знаєте, я ж не жартував про спори, – подав голос Фрост. – У передачі бачив.

– Ви говорите про прокляття фараонів? – запитала Мора.

– Так, – погодився Фрост. – Саме про це я й кажу! Усі ті люди померли після того, як спустилися до його могили. Вони вдихнули якісь спори й похворіли.

– Аспергілли – сказав Робінсон. – Коли команда Говарда Картера потурбувала гробницю, вони, певно, вдихнули спори, які багато століть накопичувалися всередині. Деякі з них смертельно захворіли на грибкову пневмонію.

– То Фрост не маячню каже? – запитала Джейн. – Мумія справді була проклята?

У Робінсонових очах блимнуло роздратування.

– Звісно ж, жодного прокляття немає. Так, кілька людей померли, але після того, що Картер та його люди зробили з бідолашним Тутанхамоном, може, вони й заслужили на прокляття.

– Що вони з ним зробили? – знову запитала Джейн.

– Вони його сплюндрували. Розрізали, поламали йому кістки, розірвали на частини, шукаючи коштовності та амулети. Вони знищили його, щоб дістати з гробниці, відірвали руки й ноги. Відрубали голову. То була не наука, а святотатство. – Він подивився на Мадам Ікс, і Джейн побачила в його очах захоплення, навіть любов. – Ми не хочемо, щоб із нею сталося те ж саме.

– Останнє, чого я хочу, – пошкодити її, – запевнила його Мора. – Тому знімемо обгортки лише там, де це необхідно, щоб дізнатися, з чим ми маємо справу.

– Ви, напевно, не зможете просто розгорнути її, – сказав Робінсон. – Якщо внутрішні обгортки за традицією просочили смолою, вони будуть міцно склеєні.

Мора ще раз подивилася на рентгенівський знімок, тоді потягнулася по скальпель та пінцет. Джейн багато разів бачила, як Мора ріже інші тіла, але ще ніколи судмедекспертка не вагалася так довго, занісши скальпель над литкою, наче боялася зробити перший розріз. Те, що вони задумали, навіки пошкодить Мадам Ікс, і Робінсон із Пульчілло несхвально стежили за цим.

Мора зробила розріз. Це не був звичний упевнений рух, яким вона врізалася у плоть. Відтак судмедекспертка обережно підняла пінцетом лляну обмотку, щоб розітнути скальпелем тканину, шар за шаром.

– Доволі легко відходить, – завважила вона.

Докторка Пульчілло насупилася.

– Це незвично. Зазвичай бинти просочують розплавленою смолою. Коли мумії розгортали у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття, обгортки іноді доводилося мало не ламати.

– А для чого взагалі ця смола? – запитав Фрост.

– Щоб бинти трималися купи. Вони тверднули й утворювали оболонку наче з пап’є-маше, щоб захищала вміст.

– Я пройшла останній шар, – повідомила Мора. – Смоли не було зовсім.

Джейн вигнула шию, щоб зазирнути під обгортки.

– Це її шкіра? Схожа на старий чобіт.

– Чоботи саме з висушеної шкіри й роблять, детективе Ріццолі, – сказав Робінсон. – До певної міри.

Мора потяглася по ножиці, обережно розрізала бинти, відкривши більше тіла. Воно нагадувало обгорнуті коричневим пергаментом кістки. Мора знову зиркнула на знімок, навела на литку збільшувальне скло.

– Не бачу вхідної рани.

– Отже, поранення не посмертне, – сказала Джейн.

– Це збігається з тим, що видно на рентгені. Стороннє тіло, ймовірно, потрапило туди ще за її життя. Вона прожила достатньо довго для того, щоб переламана кістка почала гоїтися й закрилася рана.

– Скільки на це потрібно?

– Кілька тижнів. Можливо, місяць.

– Хтось мав піклуватися про неї протягом цього часу, так? Її треба було принаймні годувати.

Мора кивнула.

– Тому визначити причину смерті стає ще складніше.