Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

– Схоже, легені видалені, – сказав радіолог. – Бачу лише зморщену частинку середостіння у грудях.

– Це серце, – сказала Пульчілло, уже спокійніше. Принаймні на це вона очікувала. – Його завжди намагалися залишити на місці.

– Саме серце?

Вона кивнула.

– Воно вважалося вмістилищем розуму, тому його від тіла не відділяли. У «Книзі мертвих» є три окремі закляття для того, щоб серце лишалося на місці.

– А інші органи? – поцікавився технік. – Чув, що їх складали у спеціальні глеки.

– Це до двадцять першої династії. Десь після тисячного року до нашої ери органи почали загортати у чотири згортки й повертати до тіла.

– Отже, ми маємо їх побачити?

– Якщо ця мумія – епохи Птолемеїв, то так.

– Гадаю, я можу зробити припущення щодо її віку на час смерті, – сказав радіолог. – Зуби мудрості повністю виросли, шви черепа закриті. Але дегенеративних змін у хребті я не бачу.

– Молода, але доросла, – сказала Мора.

– Ймовірно, до тридцяти п’яти років.

– У ту епоху, в яку вона жила, тридцять п’ять – це глибока зрілість, – завважив Робінсон.

Сканування пройшло грудну клітку, промені прорізали шари обгорток, панцир висохлої шкіри й кісток, відкриваючи черевну порожнину. Те, що бачила Мора, було моторошно незнайомим, дивним, наче розтин прибульця. Там, де мали б бути печінка й селезінка, шлунок та підшлункова залоза, лежали подібні на змій кільця лляної тканини, – у цьому внутрішньому ландшафті не було нічого звичного. Лише яскраві вузли хребців нагадували, що це справді людське тіло, вичищене до оболонки й напхане ганчір’ям, наче лялька.

Для неї анатомія мумії могла бути чужою, та для Робінсона й Пульчілло це була знайома територія. З появою нових зображень вони схилялися все ближче до екрана, завважуючи деталі.

– Ось, – вигукнув Робінсон, – чотири лляні згортки з органами.

– Гаразд, переходимо до тазу, – сказав доктор Брір і показав на дві бліді арки – верхні краї гребенів клубових кісток.

Шматок за шматком, комп’ютер збирав і обробляв дані рентгенівських променів, і таз поволі набував форми. Кожне зображення дражнило новими подробицями, як у цифровому стриптизі.

– Подивіться на форму тазової апертури, – завважив доктор Брір.

– Це жінка, – сказала Мора.

Радіолог кивнув.

– Я б сказав, що це доволі точно.

Він озирнувся до археологів і широко всміхнувся.

– Тепер можете офіційно називати її Мадам Ікс, це не Містер Ікс.

– Погляньте на лобкове зрощення, – додала Мора, не зводячи очей з екрана. – Розходження немає.

– Погоджуюся, – кивнув Брір.

– І що це значить? – запитав Робінсон. Мора взялася пояснювати:

– Коли дитина, народжуючись, проходить через тазову апертуру, цей процес може спричинити розділення тазових кісток у місці зрощення. Схоже на те, що ця жінка дітей не мала.

Технік засміявся.

– Ваша мумія не була мамою.

Сканування вже йшло нижче тазу, було видно зрізи стегнових кісток в оболонці зів’ялої плоті.

– Ніку, треба зателефонувати Саймону, – сказала Пульчілло. – Він, певно, чекає біля телефона.

– Боже, геть забув. – Робінсон дістав мобільний, набрав номер боса. – Саймоне, знаєте, на що я зараз дивлюся? Так, вона розкішна. Плюс, ми знайшли кілька несподіванок, тож пресконференція буде…

Він замовк, завмер, дивлячись на екран.

– Якого дідька? – бовкнув технік.

Зображення, яке сяяло зараз на екрані, було таким несподіваним, що кімната поринула у повне мовчання. Якби на столі лежала жива пацієнтка, Мора без проблем установила б маленький металевий об’єкт у литці, який розбив тендітну колону малої гомілкової кістки. Але цьому металу не було місця у нозі Мадам Ікс.

Кулі не було місця в епосі Мадам Ікс.

– Це те, що я думаю? – спитав технік.

Робінсон похитав головою.

– Це має бути посмертне пошкодження. Що ж іще?

– Посмертне пошкодження двотисячолітньої давнини?

– Я… Саймоне, я передзвоню.

Робінсон дав відбій. Розвернувся до оператора й наказав:

– Вимкніть. Вимкніть негайно запис. – Глибоко вдихнув. – Гаразд. Гаразд… Підійдемо до справи розважливо.

Він випростався, набираючись упевненості, натрапивши на очевидне пояснення.

– Мисливці на сувеніри часто пошкоджують чи псують мумії. Вочевидь, хтось вистрелив у цю. А музейний працівник намагався це виправити і обгорнув її наново. Тому ми не бачили вхідного отвору у пов’язках.

– Усе було не так, – втрутилася Мора.

Робінсон кліпнув.

– Тобто? Це єдине можливе пояснення.