Том Еґеланн - Таємниця катакомб

Роберт не вірив у привидів. Отих, що блукають з простирадлами на головах і брязкальцями на ногах. Однак його фантазія малювала, як мерці, яким знудилося лежати, човгають темними, пустельними коридорами підземної гробниці. Уявлялися не кістяки. Скоріш примари — прозорі обриси людей, якими вони колись були. Віддзеркалення потойбіччя.

У непроглядній темряві він бачив перед собою поховальні процесії, які проходили цими коридорами майже дві тисячі років тому. Заплакані вдови. Скорботні батьки. Хтось, напевно, співав псалми. Покійники на ношах, накриті полотном. Свіжі квіти.

Роберт ішов, не зупиняючись, усе далі й далі… І думав: «Так глибоко в катакомби не заходила жодна жива душа впродовж двох тисячоліть».

Раптом він спинився наче вкопаний. Жалісний стогін скував холодом його тіло. Протяжне виття з глибин катакомб…

Серце ледь не вистрибувало з грудей. Він завмер, прислухаючись… чекав… слухав… Чекав у напрузі, що ось зараз нове виття пронизав душу й мозок.

Звідки воно долинає? Хто виє?

То був не людський звук. У цьому він не сумнівався. Але хіба в катакомбах живуть дикі звірі? Виття було схоже на… Роберт постарався відігнати страшну думку, але вона все не йшла з голови… То було схоже на виття чудовиська… Монстра не зі світу живих.

Роберт притиснувся до стіни. Боявся вмикати ліхтарик. Ліпше залишатися невидимим.

Спробував уявити, хто або що могло так завивати.

Може, у підземеллі вивівся цілком новий вид тварин? Сліпі, безволосі, підземні дикі звірі, які пожирали щурів, кажанів, комах — усе, що заблукало в катакомбах?

Наприклад, хлопчиків з Норвегії?

Знову виття.

Протяжне. Жалібне.

Роберт заплющив очі. І раптом його пронизала думка: Протяг!

Яка неймовірна полегша! Це, мабуть, вітер! Вітер, який протискається вузьким лазом.

А вітер означає лише дві речі:

У тунелі є життєдайне повітря.

І десь далі має бути вихід на поверхню.

Роберте…

Голос. Ось знову. Невиразний дівочий шепіт.

Роберт засвітив ліхтарик, майже очікуючи побачити загадкову дівчинку. Просто перед собою.

Бліду. Мертву.

Вимкнув світло. І відразу знову ввімкнув.

А тоді побачив її.

Сині мигалки. Сліпучі спалахи бліців. Телерепортер з мікрофоном в руці веде пряму трансляцію: «Поки залишається нез’ясованою причина обвалу, однак поліція побоюється, що в катакомбах потрапила в пастку принаймні одна людина». Журналісти з’юрмилася навколо керівників рятувальної операції, які разом з Умберто вивчали схему підземних ходів.

Посеред того мурашника стояла мама Роберта, ледь жива від страху. Повернувшись зі святкової вечері з археологами, вона не застала сина вдома. Спершу розсердилася. А тоді в душу закралася підозра. Зазирнула до своєї торбинки. Так і є. Ключ від входу до катакомб зник.

Роберт!

Під’їхав ще один пожежний автомобіль. Сині відблиски маячків мерехтіли на фасадах будинків. Тріскотіли рації. Поліція нап’яла загороджувальну стрічку, щоб стримати натиск цікавих.

Керівником рятувальників був кремезний чоловік у шоломі й важкій уніформі. Він взяв Робертову маму за руку.

— Це кепі вашого сина? — запитав він, показуючи бейсболку Роберта.

Мама змогла лише мовчки кивнути.

— Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого сина, шановна пані, — співчутливо сказав чоловік.

Його слова прозвучали, мов смертний вирок. Вона заплакала.

Дівчинка.

Роберт так здригнувся, що ледь не заточився назад.

У затуманеному пилюкою півмороку її постать заледве виднілася, наче розмита світлина.

Дівчинка?

Що вона тут робить?

Роберте!

Її голос. Щось у ньому було дивне.

Хутчіше!

— Хто ти? — затинаючись, запитав Роберт. — Звідки знаєш, як мене звати? Можеш вивести з підземелля?

Немає часу! Поквапся, Роберте!

Вона манила його пальцем. Роберт несміливо рушив за нею.

Немає часу? На що немає часу?

Швидкими кроками — такими швидкими, аж здавалося, ніби вона летить у повітрі, а не йде — дівчинка рушила у пітьму.

Роберт наздогнав її у великій залі, повній кістяків.

Дівчинка стояла посеред зали, чекаючи на нього. За завісою пилюки він ледве її бачив. Дівчинка — приблизно його однолітка. Вона була вдягнена в щось схоже на білу сукню, підперезану паском. Роберт захекався. А дівча анітрохи не втомилося.