Павло Вежінов: Сліди залишаються

— Він сказав…

— Ну от, в будинку є три дівчинки… Павлинчин батько молодий, носить значок ГПО… Батько Зоре зараз не в Болгарії — навчається десь в Угорщині, але й він молодий. Тільки Вірчин батько літній, але він тонкий, як паличка…

— Ти впевнений?

— Як я можу бути не впевнений… Та я тут у кожної людини навіть зуби знаю!

Пешо розумів, що Коста не хвастає, і, спантеличений, замовк. Що за дивна і таємна історія? Виходить, чоловік у білому збрехав їм! Але навіщо було йому брехати? Яку користь він може мати від цього? І чому доросла людина бреше дітям без будь-якої потреби?

Доки хлопці розмірковували і дивувались, до кімнатки зайшов Веселин. Він вислухав загадкову історію, здивовано підвівши брови, потім, не сказавши ні слова, глибоко замислився. Раптом обличчя його проясніло, в очах з’явився чудний блиск — він завжди мав такий вигляд, коли розповідав хлопчикам про свої винаходи.

Подумаємо, що це може бути! — промовив Веселин. — Що б там не було, а ключ не впав з неба… Якщо той чоловік не живе в цьому будинку, значить, живе в одному з суміжних — лівому чи правому… Інакше, звідки ж міг взятися цей ключ?

Трохи дивно, — сказав Пешо. — Суміжні будинки досить далеко…

Не так уже й далеко, — заперечив Коста.

Хлопчики вийшли на задній дворик. Обидва суміжні будинки були метрів за десять від місця, де впав ключ.

— Отже, — глибокодумно похитав головою Веселин, — щоб ключ упав тут з сусідніх будинків, його треба кинути, а не впустити…

— Із силою кинути! — сказав Коста. — Я питаю, навіщо дитина кидатиме з такою силою ключа?

— Була сердита й кинула, — відповів Пешо. — Буває…

Хлопці замислились.

— Знаєте що? — першим запропонував Коста. — Перевіримо у швейцарів суміжних будинків, чи живе там такий чоловік!

— Дуже добре! — погодились в один голос Пешо і Веселин. — Ходім зараз!

Коста замкнув свою кімнатку, і всі троє подалися до виходу. Та тільки вийшли з парадного, спинились, як остовпілі, на порозі.

Назустріч їм по тротуару йшов чоловік у білому костюмі. Повне його обличчя здавалось підпухлим, очі почервоніли. В руці він ніс величезну базарну сумку.

Троє друзів так були приголомшені несподіваною зустріччю, що не встигли озватись. Поки Коста і Веселин здивовано переглядалися, Пешо не зводив очей з дивного чоловіка в білому. В цей момент і незнайомий подивився на нього, але тільки одну мить, і швидко відвів очі. Та все ж хоч би який побіжний був цей погляд, Пешо відчув, що той пізнав його — щось неприємне й холодне мигнуло в зеленкуватих очах. Далі він пішов не оглядаю чись.

Першим опам’ятався Коста.

— Цей? — спитав він тихо, все ще вдивляючись в широку, рівну спину людини в білому костюмі.

— Цей! — відповів Веселин.

— Цей! — тихо погодився Пешо.

— Тоді, чому ви не зупинили його?
Обидва не могли пояснити, чому вони цього не зробили.

Хлопці зараз відчували якусь незручність і навіть сором; несподівана зустріч просто приголомшила їх на місці.

— А цікаво, чому він прикинувся, що не впізнав нас? — задумливо спитав Пешо.

— Може, він нас не бачив? — припустив Веселий.

— Ні, він бачив мене і впізнав, — сказав похмуро Пешо. — А прикинувся, що не знає мене зовсім!

— Значить, ще не знає, що ключі обмінені, — втрутився в розмову Коста. — Це досить дивно…

— А найдивніше те, що я його вперше бачу на нашій вулиці…

— Ні, ні! — енергійно заперечив Коста. — Я його бачив, він живе в сусідньому будинку… Зараз спитаю у бая Ламбі про нього…

Бай Ламбі був швейцаром у будинку, що стояв ліворуч від того, де жив Коста. Коли хлопці прийшли до нього, він мив великою ганчіркою мозаїку на сходах, щось мугикаючи собі під ніс. Худе обличчя його було, як завжди, заросле густою щетиною, погляд задирикуватии і недобрий, але хлопчаки не сердились, бо знали, що він хворіє виразкою шлунка.

— Бай Ламбі, — почав обережно Коста, — як звати того огрядного чоловіка в білому костюмі, який недавно звідси вийшов?

— А тобі що до того? — сердито пробурчав бай Ламбі.

— Та так, просто питаю…

— Тоді питай у того, що віє…

Хлопці перезирнулися. Коста замислився, потім хитро продовжував:

— У нас лист з помилковою адресою… Я думав, чи не його…

Лише тепер бай Ламбі подивився на хлопчаків.

— Асен Тороманов… Живе недавно тут…
 — Здається, він журналіст? — вів далі Коста.

— Який там журналіст? — відповів сердито бай Ламбі. — Має якусь крамничку з брошками і гребінцями…