Павло Вежінов - Сліди залишаються

Пешо і Веселин категорично відмовились. Хоч час минав повільно, їм тут було цікаво, вони почували себе майже як мисливці в засідці. Особливо збудженим і схвильованим був Веселин — безперервно якісь фантастичні думки з’являлись в його голові, йому ввижались злочинці, бандити, диверсанти. Та висловити вголос свої думки він не наважувався — відчував, що товариші його все ще сумніваються.

Нарешті чоловік у білому з’явився в кінці вулиці. На цей раз він був не сам — поруч з ним ішла худа жінка з рудуватим фарбованим волосям, досить гарно одягнена. Хоч вона була вже не молода, губи її були так яскраво нафарбовані, що здавалися такими ж чорними, як її туфлі і лакова сумочка. Як і кілька годин тому, чоловік у білому ніс у руках велику базарну сумку, цього разу досить наповнену, бо окрайці кількох білих хлібин висувалися назовні.

Хлопці заклякли на місці.

— Знаєте що? — промовив тихо Коста. — Я піду за ними! Побачу, куди зайдуть, як відімкнуть. Ви ждіть тут!

Не чекаючи відповіді товаришів, Коста нишком вийшов із засідки. Пешо і Веселин бачили, як він повільно перейшов вулицю, як зачовгав босими ногами по тротуару, як неуважно роздивлявся по поверхах, неначе сподіваючись побачити там якогось знайомого. Коли подружжя Тороманових зайшло в будинок, Коста прискорив ходу і ввійшов за ними. Вулиця знову залишилась безлюдною.

Минуло п’ять хвилин, які здалися хлопчикам цілою вічністю.

Нарешті, Коста вийшов з будинку і швидко попрямував до них. Вже по його розчервонілому обличчю вони зрозуміли, що трапилось щось. Він просунувся крізь, густе віття кущів і сій на землю.

— Що трапилось? — спитав нетерпляче Пешо.

— Трапилось! — загадково відповів Коста, навмисне зволікаючи з розповіддю, щоб збудити їхню цікавість. — Дивні діла! Чоловік спинився перед дверима квартири, сунув руку в кишеню, вийняв звідти ключа і спокійнісінько відімкнув!

— Бачите? — вигукнув знову Веселин. — Казав я вам? Значить, обмінений ключ не від його квартири!

— А може, він має два ключі від квартири? — сказав Пешо, хоча вже сам не вірив цьому.

— Та він же сказав, що не має другого ключа! — вигукнув Веселин.

— Значить, знову нас обдурив!

Коста, який таємниче мовчав, раптом втрутився:

— Я надумав щось! — сказав він: — Адже один ключ його у нас? Після обіду, коли вони обоє підуть з дому, ми піднімемося нагору і перевіримо, чи може наш ключ відімкнути його двері.

— Геніально! — крикнув захоплений Веселин.

— Здорово ти надумав! — додав Пешо.

Ухваливши рішення, хлопчаки заспокоїлись. Пешо і Веселин пішли обідати, Коста залишився спостерігати за будинком. Ні в якому разі не можна було проґавити вихід Тороманових. Це необхідно, щоб мати змогу виконати завдання.

О четвертій годині дня подружжя Тороманових вийшло з будинку і повільно пішло вулицею.

Цього разу чоловік у білому був без базарної сумки, його широке обличчя було зараз нерухоме і мало байдужий до всього на світі вигляд.

Як тільки Тороманови звернули у найближчу вулицю, троє приятелів швидко вийшли зі Своєї схованки у сквері і подалися до будинку. Перед парадним Пешо раптом спинився.

— Веселин, ти залишишся тут! — сказав він рішуче. Веселин підвів здивовано брови.

— Залишуся? Чому?

— Тому що хтось повинен нас охороняти. Тороманови можуть повернутися.

Це було цілком розумно, але Веселин весь аж наїжачився.

— А чому залишатися маю я? Нехай залишається Коста!

— Ні, ти залишишся! — рішуче похитав головою Пешо. — Коста точно знає двері!

— Та на них же є напис?

— Може є, але ти залишишся на варті!

— А чому б тобі не залишитися?

Пешо здивовано глянув на нього, — справді, тільки це ще не спадало йому на думку. Коста, який уважно слухав суперечку, заклопотано потер носа.

— Адже Пешо — командир! — сказав він не зовсім рішуче, — Адже він командує ланкою.

— Так, тут ми не на літаках, тут справа.

— Однаково! — сказав сердито Коста. — Але якщо ти не хочеш залишитись, тоді залишусь я…

— Добре, добре, не треба! — пробурмотів Веселий і обернувся спиною, однак обличчя його залишилось насупленим.

Пешо і Коста ввійшли в будинок трохи пригнічені несподіваною суперечкою. На сходах було тихо і холоднувато, сюди не досягало літнє яскраве сонце. На площадках поверхів вони несвідомо зупинялися на мить і підозріло дивилися на замкнені двері. Їм здавалося, що крізь маленькі скляні «шпигунки» на них недовірливо поглядають спостерігаючі очі, що з докором і сумнівом проводжають їх нагору по сходах. Коли друзі зупинилися на четвертому поверсі і побачили мідну табличку квартири, вони одночасно відчули, як гучно стукають їхні серця. Ніколи досі їм не доводилось робити таку небезпечну і недозволену справу, ніколи не доводилось відмикати чужі двері. Пешо сунув у кишеню спітнілу руку, яка була настільки гаряча, що відчула ключ, немов крижинку.