Павло Вежінов - Сліди залишаються

— А якщо є хто-небудь всередині? — сказав він пошепки.

Вигляд у Кости був зовсім нерішучий.

— І я так думаю! — відповів він тихо.

— Може, приїхав до них гість, може, він відмикає їм двері зсередини…

Коста прикусив губи. І це можливо! От до них, наприклад, приходила інколи їхня бабуся, жила місяцями, а вони не вписували її в табличку пожильців будинку.

— Тоді давай повернемося! — сказав зніяковіло Коста.

— Ні! — коротко й рішуче відповів Пешо. — Ні в якому разі!

Коста подивився на нього, здивований з швидкої зміни його настрою. Чи міг він зрозуміти, що Пешо раптом згадав про Веселина, який чекав їх внизу біля виходу, що він уявив собі на мить його глузливий погляд. Добрий командир, коли лякається при першій же небезпеці!

— Ти пильнуй на сходах! — вже голосно додав Пешо і рішуче ступив до дверей квартири.

Коли він сунув ключ в отвір замка, серце його знову сильно заколотипося. Йому здавалося, що ось-ось двері відчиняться перед його носом, що на порозі з’явиться сердитий чоловік і схопить його за вухо. І все ж, незважаючи на збентеження, він зрозумів, що ключ насилу зайшов у замок. Залишалося тільки обернути. Раз-два!

— Не виходить! — тихо сказав Пешо і повернув до Кости спітніле обличчя.

Спробуй ще раз.

Пешо натиснув знову, але ключ не міг обернутися, — було цілком ясно, що він не від цього замка.

— Не виходить! — повторив він злегка тремтячим голосом.

— Добре, тоді ходімо! — сказав Костя, оглядаючи нижні сходи.

I Пешo смикнув ключ, але той не зрушився з місця. Зляканий, він засмикав його сильніше. Ніякого результату. Раптом хлопець відчув, як холодний піт виступив у нього на спині.

— Не можна! — сказав він.

— Та зрозумів уже, ходімо!

— Ключ не вилазить! — пояснив Пещо. Коста знову глянув униз — йому здалося, що внизу грюкнули двері ліфта.

— Іди стережи ти!

Коста підійшов до дверей, схопив ключ і зовсім несподівано висмикнув його. Поки вони швидко спускалися вниз, їм здавалося, що ціла гора зсунулася з плечей. На вулиці їх чекав Веселин — обличчя його аж подовшало від нетерплячки.

— Ну?! — вигукнув він.

— Ключ не бере! — відповів задумливо Коста. — Він не від їхніх дверей!

Якусь мить хлопці стояли на вулиці мовчазні і нерухомі, не дивлячись один на одного, кожен думаючи про своє. Після напівмороку й прохолоди на сходах вулиця здалася їм неймовірно сліпучою і гарячою.

— Ходімо в швейцарську — запропонував Коста, човгаючи босими ногами по гарячих плитах бруківки.

Пропозиція була розумна. Вони пішли до швейцарської, замкнули двері і завісили газетою маленьке кругле віконце з боку сходів. Так, ізольовані від усього зовнішнього світу, вони могли спокійно поміркувати про все, що сталося.

— Це мені зовсім не подобається! — першим почав розмову Веселин. — Тут уже справді щось є!

Пешо більше від інших був переконаний у цьому. Голова його напружено працювала, але хлопець нічого не міг придумати.

— Головне — ключ! — сказав він тихо.

— Звичайно, ключ! — із жвавістю погодився Веселин. — Як би там не було, а цей ключ відмикає якісь двері! Адже так? — Так! — кивнув Коста.

— Коли так, — захоплено говорив далі Веселин, — справа стає дуже цікавою! Скажітьмені, чому цей чоловік має ключі від двох квартир?… Чому кинув ключ?… Чому потім шукав його?… Чому і досі не знає, що загубив справжній ключ?… Чому він обманув нас кілька разів?

Очі Веселинові просто заблищали від збудження.

— Бачите, яка заплутана історія? — додав він, заїкаючись. — Даю голову на відсіч — тут якась конспірація… Цей чоловік — фашист, він замишляє щось мерзенне проти держави!… — Веселин промовив ці слова так сміливо, що всі троє злякано замовкли. Справа, яка спочатку здавалась їм майже веселим жартом, ставала надзвичайно серйозною і небезпечною.

— Коли так, — обізвався першим Коста, — треба зараз же повідомити міліцію!

— Міліцію? — здригнувся схвильований Пешо. Саме цього і не треба робити!

— Як так?! — не зрозумів Коста. — Адже ми свідомі піонери! Це просто… як вам сказати… це наш обов’язок!

— Зажди, не поспішай! — весь розчервонівшись, перебив його Пешо. — Адже нічого ще немає і нічого не сталося.

— А, по-вашому, що робити? — наполягав Коста. — Ось так собі — чекати?

— Кажу ж тобі — не поспішай! — вже сердито обізвався Пешо. — А якщо вся ця історія — якась дурниця? Адже потім усі сміятимуться з нас.

— Це не дурниця! — в свою чергу розсердився Коста.

— Може, й ні, але вони можуть подумати, що дурниця! Велике діло — якийсь чоловік має ключі від двох квартир! Просто можуть не звернути на нас ніякої уваги!