Павло Вежінов: Сліди залишаються

А він — Пешо — стоятиме тоді перед ним блідий і гордий і нічого йому не відповість.

Хлопець витер раптом набіглу сльозу і одразу ясно уявив собі бій, в якому він захопить у полон диверсанта. Інші залягли, бояться ворухнутися, а він гордо йде вперед, не помічаючи куль, які свистять мимо його вух. Всі дивляться на нього і дивуються: «От герой, так геройї» Ці думки настільки були приємні, що Пешо почав забувати кривди, сон натиснув наповіки.

Перед тим, як заснути, Пешо сердито згадав про Юлію. Вона винувата у всьому, вона! І якщо випадкбво уб’ють його в бою, знов же вона буде винувата. Раптом він згадав біляву голівку з кучерявим волоссям, яке спадає на плечі. «Щоб волосинка не впала з її голови!» Він усміхнувся, якась зовсім несподівана ніжність залила його серце.

Пешо згадав про обмінений ключ лише другого дня опівдні. Він сунув руку в кишеню, щоб витягти звідти якусь скляну кульку, намацав ключ і відразу в голові виринув спогад. Ой, бідолашний чоловік! Адже він сказав, що це його єдиний ключ. Треба було досі вже знайти його, виправити помилку Може, всі вийшли з дому і коли повернуться — не зможуть відімкнути двері.

Але як знайти людину в білому костюмі, коли не знаєш її імені? Враз він з надзвичайною ясністю пригадав незнайомого — огрядний, круглий, з широким, трохи підпухлим обличчям, на якому не росте волосся, вкритим безліччю зморщок, наче сіткою. Пешо скривився — щось неприємне було в спогадах, але він не міг уже зрозуміти, що саме — може, зовнішність незнайомого, може, масний погляд, може, люб’язна манера тримати себе. Спогади були настільки неприємні, що Пешо враз відчув неприязнь. Така людина не заслуговує, щоб її шукали. Підеш до неї, віддаси ключ, а вона вихопить його щ рук, навіть не подякувавши. Краще почекати, нехай він сам його шукає.

Однак, поміркувавши трохи, Пешо вирішив, що піонер не повинен так робити. Нічого, він сам пошукає його! І вірно, Пешо не знає прізвища незнайомого, але ж знає, де він живе. Коста, син швейцара, знає всіх мешканців будинку, вони легко знайдуть потрібну людину. Вирішивши так, Пешо швидко подався до великого білого будинку, в якому жив один з його найкращих друзів — син швейцара. В цей час він звичайно підмінює батька.

Але Кости не було в швейцарській, хоч двері були відчинені. В таких випадках взимку він звичайно бував у приміщенні парового опалення, де «підтримував тиск», але де він міг бути зараз? Пешо попрямував до заднього дворика, та несподівано зупинився на порозі, мало не повернувши назад. Там він мигцем побачив кокетливе, в зборочках платтячко Юлії.

Дівчинка була не сама. Коста сидів на купі цегли і кишеньковим ножиком зосереджено стругав цурку. Босі ноги його, тонкі й сухі, зігнуті мало не до підборіддя, на насупленому обличчі виразно помітна досада. Не було ніякого сумніву, що цю досаду у нього викликала Юлія, хоч вона й прикидалася, ніби нічого не помічає. Дівчинка, стоячи на одній нозі, широко розмахувала другою взад і вперед і уважно вдивлялася в сина швейцара. Обидва не помітили, що Пешо стоїть і вагається — повернутися чи підійти до них.

— Сьогодні куди підете? — спитала раптом Юлія.

— Нікуди, — відповів похмуро Коста, не від водячи очей від цурки. — Сьогодні цілий день я на роботі…

Юлія помовчала.

— Я думала, що сьогодні підете на горище…

— На яке горище? — з такою байдужістю спитав Коста, що відразу викрив себе.

— На горище будинку…

— Може! — відповів з досадою Коста. — А хто тобі сказав?

— Мені? — здригнулася Юлія. — Ніхто, я просто так спитала…

— Хто тобі сказав? — сердито наполягав Коста.

Юлія припинила гойдати тоненьку ніжку.

— Якщо хочеш знати, Бебо сказав мені, — відповіла вона задирикувато. — Думаєте, що коли ви мені не кажете, то більш ніхто не скаже…

— Ну, гаразд! — загрожуюче похитав головою Коста. — І йому вже нічого не скажемо!

— А мене візьмете? — вже цілком миролюбним тоном спитала Юлія.

— Куди?

— Як куди? На горище!

— Не можна! — відрізав сердито Коста.

— Чому не можна?

— Не можна — і все! По-перше, дівчаток не беремо і, по-друге, навіщо тебе брати? Відразу забрудниш своє платтячко і ревітимеш…

— А я одягну старе плаття! — з останньою надією наполягала Юлія.

— Не можна! — знову суворо відрізав Коста. — Терпіти не можу тих, що сунуться, коли їх не просять.

Юлія безпорадно опустила плечі. І справді, чи є щось приємніше, ніж обшукувати старі горища? Коли темно і… страшно — ні, не страшно — цікаво… Скрізь висить старе лахміття, валяються поламані стільці, порожні пляшки, випотрошені дивани, клітки, утюги без ручок, продірявлені сковороди і ще багато іншого. А коли пошукати, трохи, то чого тільки не знайдеш — якусь ляльку без голови, коробку з-під фарбів, великий кришталь, поштові марки, навіть якийсь гербарій з дуже цікавими рослинами, забутий там з давніх часів. Як же тепер пропустити таку рідкісну розвагу?