Володимир Бєляєв - Стара фортеця

— Давай раненько, перед школою. Візьмемо з собою зошити, щоб додому по них не бігати, я зайду до тебе, тільки ти, гляди, не проспи, — сказав я, зовсім забувши, що мені завтра до гімназії не треба йти.

— Та я не просплю, — відповів Куниця, — але ж уранці сторож вештається по фортеці. Як ми поліземо на черешні?

— Так. Це правда.

Вранці сторож обходить усю фортецю, а от трохи пізніше, саме коли в гімназії починаються уроки, сидить на лавці біля воріт. Тоді хоч ламай дерева — не почує.

Сторож не любить, коли хлопці з'являються в саду фортеці. Він дбайливо оберігає кожне дерево, навесні обмазує стовбури вапном, обкопує навколо дерев землю й посипає її гноєм. Коли фрукти достигають, він збирає їх собі. Вилізе на дерево по драбині — дарма що кривоногий — і обриває ягоди, яблука й навіть маленькі кругленькі груші-дички.

— Ет, є чого боятися! Ну, побачить, закричить. Подумаєш! Хіба ми не зуміємо втекти? Не полізе ж він за нами по фортечній стіні, старий чорт! Давай, ходімо вранці, — вирішив я.

— Ходімо! — сказав Куниця.

Ми кидаємо на березі одяг і пробираємося вгору, на скелю. Що за радість купатися біля берега, на мілині, де купаються зарічанські жінки? Не купання, а самий сором! Інша річ видертися на скелю й звідти, з витягнутими вперед руками, кинутися головою вниз у бистру воду. Теплі, нагріті за день скелі колють нам ноги, дрібні камінці обсипаються вниз і шарудять по кущах блідо-зеленого полину.

Видершись на скелю, ми з Юзиком стоїмо на ній поряд.

Далеко, за греблею, у воду пірнають качки. Вони раз у раз підкидають догори свої товсті гузки й блискають на зеленавій гладі застояної води червоними лапками.

— Вода сьогодні, мабуть, тепла-тепла! — каже Куниця й блаженно посміхається.

По мосту лунко проїхав віз.

— Давай! — гукнув я і, не дочекавшись відповіді, з розгону кинувся у воду.

Виринув на середині річки, шукаю Куницю. Його нема ні на скелі, ні на воді. Він, чорт, добре пірнає. Я кручусь дзигою на одному місці. Я боюся, коли б Куниця не пірнув під мене й не схопив за ногу. Це дуже неприємно, коли тебе під водою схоплять за ногу слизькими руками. Куниця пробкою вискочив з води біля самісінької греблі. Великі кола розбігаються в різні боки. Як далеко він проплив під водою! Мені стільки не пропливти.

Ми пірнаємо наввипередки, дістаємо з дна кругленькі камінці й жовту глину, збиваємо бризки, щоб побачити райдугу. Стомлені, ми перекидаємося на спину й лежимо на воді нерухомо. Течія повільно зносить нас униз, до греблі. Угорі розстилається блакитне, ледь порожевіле на заході, прозоре, без єдиної хмарки, небо.

Завтра буде чудова погода!

Пізно ввечері, коли надворі було зовсім уже темно, я пішов у крільчатник, захопивши з собою каганець та сірники.

При тьмяному світлі гасового каганця я, скинувши сорочку, кілька разів дряпонув себе по животі товстим осколком пивної пляшки. Незабаром на шкірі проступили краплини крові. Я поморщився від болю й згадав, як мені прищеплювали віспу. Так само ось дряпала мене ланцетом по руці лікарка.

Я подивився на скло. «Подряпати хіба ще? Годі! — вирішив я. — Тітка короткозора, однаково не помітить».

Повернувшись до хати, я жалісним голосом сказав Марії Опанасівні:

— Тьотю, я завтра до школи не піду, лікар заборонив — у мене стригучий лишай, і я можу заразити учнів… Подивіться-но!

Марія Опанасівна відсунула на край плити гарячого листа з смаженою, що так смачно пахне, картоплею і, ворушачи губами, подивилася на мій живіт.

— Ну, що ж, не ходи, тільки помасти швидше йодом, — сказала вона й відвернулася до плити, в якій завивав огонь.

Мені стало навіть прикро: старався, старався, пустив кров, обдер шкіру, а вона глянула одним оком та й відвернулася, мов нічого й не було! Хоч би пожаліла мене, так от ні — смажена картопля їй дорожча.

Прокинувся я рано-вранці. Сонце ще зійшло над стріхою сарая. Я побіг на город. Там з крайньої грядки я одну по одній повисмикував рожеві редиски й повернувся в дім. Тихо ступаючи по кухонній підлозі, я дістав з полиці почату тіткою буханку хліба, відрізав собі дірчастий окраєць і, посипавши хліб сіллю, сів на табуретку. Незабаром на кухонному столику залишилися тільки хлібні крихти та позрізуване гострим ножем мокре від нічної роси мохнате листя редиски. Я вже збирався йти, коли з спальні, позіхаючи, вийшла тітка.

— Ти чого ледве світ підвівся? — спитала вона, дивлячись на мене заспаними очима.