Володимир Бєляєв: Будинок з привидами

За кілька кроків од мене, поправляючи сорочку, стояв Котька Григоренко. Ніяк не сподівався я зустріти його тут! Що йому потрібно, паничеві, в радпартшколі? Цього ще не вистачало! Яке він має право залазити сюди та ще красти яєчка? Мало, чи що, попогуляв він у своєму власному саду?

Я вже почував себе тут господарем, і тому мені стало прикро, що цей петлюрівський прихвостень з'явився в такому місці, як радпартшкола. А може, йому дозволили бувати тут курсанти, може, вони нічого про нього не знають?

Ну добре, курсанти можуть не знати, але ж я знаю!

Коли б ми зустрілися з Котькою на вулиці, я не став би навіть розмовляти з ним, але тут, у саду, я зрозумів, що зобов'язаний вигнати його негайно.

— Ану, поклади назад! — крикнув я, швидко підходячи до Котьки.

Котька здригнувся, але, помітивши мене, узявся знову обтрушувати сорочку. Він навіть не дивився в мій бік, собака!

— Ти що, глухий? — закричав я, зупиняючись. — Тобі кажуть!

Котька так само повільно і не дивлячись на мене струшував долонею потерть з полотняної сорочки.

— Чуєш?! — закричав я, скаженіючи.

Котька випростався і, спритно виштовхнувши на долоню з рота п'ятеро яєчок сірої пташки вертиголівки, здивовано сказав:

— Це ви до мене?

— А ти думаєш…

— А я ж думаю: хто це пищить тут? І ніяк не міг зрозуміти…

— Ти навіщо гніздо зруйнував? Адже з них не сьогодні-завтра повинні пташенята вилупитися.

— Серйозно чи жартуєш? — примружившися, спитав Котька.

— Лізь на дерево і поклади назад яйця… — скомандував я.

— Чи не багато ти, сопляк, на себе береш? — єхидно сказав Котька.

— Я… сопляк? Я…

— Ти чого в цей сад заліз?

Котьчине питання змусило мене поперхнутися.

— Як чого? Я свій… Мій батько тут… А ти не маєш права!

— Ну, годі! — несподівано голосно сказав Котька. — Зараз я тобі прощаю, тому що в мене нема настрою навчити тебе уму-розуму. Але, май на увазі, наступного разу ми можемо поговорити в іншому тоні… — І, наче ненавмисно, Котька вийняв з кишені праву руку. Сонце блиснуло на його пальцях. Я побачив, що Котька, поки ми з ним розмовляли, встиг настромити на руку важкий нікельований кастет.

Погравши кастетом і залишивши мене самого, сторопілого, під деревом, Котька швидко пішов до виходу.

Була б у мене в руках хоч би палиця — інша річ. А так я знав, що озброєний кастетом Котька значно сильніший за мене.

Котька швидко йшов по стежці. «Може, все ж таки наздогнати його? Ні, зараз уже пізно!»

Найзручнішу хвилину я проґавив. Треба було, не заходячи в розмови, ударити його з розгону по пиці, коли він тримав у роті яєчка, а потім вихопити кастет. Подивився б я тоді, чия була б зверху!

З обох берегів річки, як високі коричневі стіни, підносились скелі. Стиснена цими прямовисними стінами річка текла тут по мілкому кам'янистому дну. Я йшов по вузенькій стежці, і гострий щебінь колов мені п'яти. За поворотом річки я побачив білі стіни хати, в якій жила Галя. Низенька, вкрита очеретом, ця хата стояла на відшибі, прихилившись до скелі. Інших домиків більше поблизу не було. Тільки на самому верху, на скелі, до чорніли шпилясті, з зубчастими вінчиками вежі Старої фортеці, виднілися білі хатки передмістя Підзамчого, ожереди жовтої соломи, довгі цегляні будівлі парового млина. Нижній безлюдний берег річки, по якому я йшов, називався Видрівкою. Раніше тут було багато видр. Вони селилися в скелястих норах над самою річкою.

Я зупинився біля тину і, постоявши так хвилин зо дві, гукнув:

— Галю!

Десь нагорі, біля фортеці, зарипіли колоса підводи. В Галиній хаті було тихо.

— Галю-ю-ю! — склавши човником долоні, трохи голосніше крикнув я.

В сінях дзвякнули клямка, і на порозі хати з'явився Галин батько — лисий Кушнір.

Мені зразу захотілося сховатися під тином. Та було вже пізно: Кушнір спускався по двору до мене.

Підійшовши до хвіртки, він сперся на дерев'яну перекладку, витяг з рота прокурену люльку й тихо спитав:

— Чого кричиш?

— Та мені Галя потрібна.

— Галя? — здивувався Кушнір. — Дивись ти! Кавалер! Погані, брат, діла. Галі немає!

— А до ж вона?

— Де?.. — Кушнір помовчав, затягся, випустив носом два струмки диму і потім, вибиваючи об тин люльку, спокійно сказав: — А по воду пішла. На той бік. От коли ти справжній кавалер і не ледащо, біжи назустріч. Допоможеш їй воду нести…

Не озираючись на старого, я зразу ж перейшов по каменях через швидку й мілку річку, яка зразу ж за Галиною хатою завертала і потім пінячись мчала в чорний тунель під фортечним мостом, щоб вирватися на другому боці білим, киплячим водоспадом.