Володимир Бєляєв: Будинок з привидами

У дворі було порожньо. Мабуть, усі курсанти вчилися. Десь далеко, за довгим триповерховим будинком радпартшколи, співали пташки. Я прислухався до їх веселого співу, і мені захотілося піти в сад.

Туди вела маленька, але дуже скрипуча хвіртка. Я потихеньку відчинив її і пішов невеличкою алейкою вниз, у гущавину саду, побіля високих кущів барбарису, бузини й запашного бузку. Праворуч тяглася, відокремлюючи сад од путівця, кам'яна огорожа, ліворуч біліла глуха стіна шкільного будинку. Біля підніжжя стіни я помітив низенькі, дуже знайомі кущики. Аґрус! От здорово! На гілках між листям жовтіли стиглі ягоди аґрусу. Що як нарвати? А коли вилають? Дурниця!

Зігнувшись, я одну по одній зриваю з колючих гілочок довгасті важкі ягоди. Кропива жалить ноги. Я не помічаю її укусів. Десь поблизу чути розмову. Я відсмикнув від куща руку і насторожився. Ото дивак! Та це не тут. Це за кам'яною огорожею йдуть шляхом якісь люди і розмовляють. Це рибалки. Над огорожею похитуючись пропливають бамбукові прути їх вудочок.

Нарвавши повні кишені аґрусу, я знову вийшов на алею і попрямував далі.

А смачний тут аґрус! Ягоди ледь мохнаті, вкриті жовтуватим пилком. Вони хрустять на зубах. І солодкі які! Такого аґрусу можна з'їсти цілу шапку, і оскоми не наб'єш.

Білий будинок радпартшколи залишився позаду.

Дерева стають дедалі вищі. Замигтіли серед звичайних грабів та ясенів вибілені вапном стовбури яблунь і груш. Багато їх тут. Під деревами в густій траві ростуть лопухи. Лопухів тут гибель. Восени, коли опаде листя і полетять на південь журавлі, тут можна буде знайти багато підхожих місць, щоб ломити пташок.

Але як тихо в цьому саду! Тільки спіни пташок заглушують мої кроки. Недаром тут так багато всяких пташок. Я пізнаю голоси чижів, малинівок, зябликів. Ніхто їх тут не турбує, не ганяє, — хіба що сусідні хлопці, з передмістя Біланівки, які, мабуть, зазирають у цей сад, щоб нарвати яблук та груш.

Алея повернула до самої огорожі — далі по ній було йти нецікаво, і я рушив просто по м'якій зеленій траві в глиб саду. Все мені тут подобалося, а найголовніше — я був тут уже своєю людиною.

Біля великої старої шовковиці я побачив високу гірку, оточену кущами бузку й тернику. Вся вона поросла травою, а зверху виднілася на ній біла нефарбована лавочка. Мені захотілося вилізти на гірку, сісти на лавочку і звідти, зверху, оглянути сад. Але не встиг я підійти до підніжжя гірки, як за кущами почувся шелест і мигнуло щось біле. Я відразу. присів на землю і сховався за шовковицею. Виглянувши, я побачив, що на старе, висохле і ледь прикрите від мене листям бузку дерево лізе хлопець у білій сорочці.

У руці він тримав маленький білий сачок. Обережно, неначе боячись когось злякати, хлопець підбирався до розгалуження дерева.

Я вийшов із своєї засади і тихенько підкрався до кущів бузку. Тепер я вже добре бачив спину хлопця, його сірі в смужку штани, протоптані підошви черевиків. Хлопець заткнув за пояс марлевий сачок і, звільнивши руки, поліз далі. Задерши голову, я стояв унизу і стежив за кожним його рухом. Я чув, як шарудить стискувана його ногами пересохла кора дерева, як чіпляється за цю кору біла сорочка хлопця. Ось він доліз до розгалуження і, вхопившися обома руками за товсту гілку, зазирнув у дупло. З чорної щілини дупла випурхнула сіра, непримітна пташка і, жалібно заголосивши, полетіла до річки. Хлопець відсахнувся, білий сачок мало не випав у нього з-за пояса.

Зляканий протяжний крик пташки лунав тепер на околиці саду.

Хлопець сів верхи на товсту гілку і витяг з-за пояса сачок.

Він постукав сачком по дереву і прислухався. Потім він припав до дупла оком, ало, нічого в ньому не помітивши, легко засунув усередину сачок. Передихнувши, він ліг на гілку грудьми. Тик, лежачи й спершися правою рукою на гілку, він кілька разів смикав і ворушив у дуплі сачок, потім тихенько витяг його назовні. В сачку щось було. Хлопець зазирнув у сачок і перекинув його над долонею. Звідти, з марлевого сачка, викотилося біленьке довгасте яєчко. Хлопець спритно взяв його в рот і одразу ж знову опустив сачок у дупло. Кілька разів він то опускав у дупло сачок, то витягав його назад, поки не вибрав із гнізда всіх яєчок пташки. Тоді, не дивлячися, він шпурнув униз на траву сачок і став обережно з'їжджати по стовбуру вниз. Поки він спускався по дереву, я, розводячи кущі, сміливо пішов йому назустріч.

Дужо хотілося знати: якої ж пташки яєчка він повибирав? Не встиг я підійти, як хлопець сплигнув на землю, і в ту ж мить я шарахнувся набік.