Володимир Бєляєв: Будинок з привидами

Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:

— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.

— Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов.

— Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

Ми давно дружили, і я знав, що Петько трохи боязкий. «Краще помовчу, — думав я. — Хай подумає над моїми словами».

Помовчавши трохи, Петько засолів під хвилювання і спитав:

— Ну, а що б ти дай за револьвер?

— Голубів можу дати…

— Всіх? — підводячись, спитав Петько.

— Чому там усіх? Пару…

— Ну, теж мені пару… За пару я не віддам…

— І не треба… Завтра вийду на Підзамче і на одного свого чубатого півдюжини револьверів виміняю…

— Ну йди міняй, спробуй… А на мосту тебе міліціонер затримає…

— А я нижньою дорогою, біля млина, пройду.

— Ну й іди…

— Ну й піду…

Ми знову замовкли.

Далеко внизу на річці жінка прала білизну. Вона лунко ляпала по білизні праником, то віджимала її, то знову полоскала у швидкій воді. Біля неї ледве помітними білими крапками плавали гуси. Я стежив за гусьми. Рантом Маремуха квапливо зашепотів:

— Васько! Давай усіх голубів, а я тобі тоді ще дванадцять запасних патронів дам. Хочеш?

Ага! Піймався Петько. Моя взяла! Я встав, потягся і нехотя сказав:

— Гаразд, тільки заради дружби… А іншому нізащо б не віддав.

Коли ми йшли по стежці, кожен був задоволений і думав, що обдурив іншого. Петько зрідка посопував носом. Давно він зазіхав на моїх голубів, ще з минулої зими, а тепер ось щастя несподівано й з'явилося. А в мене буде пістолет. Завтра ж намочу його в гасі, щоб відстала іржа, а потім і постріляти можна буде.

Новий бульвар давно кінчився. Ми йшли по Заріччю. Потяглися базарні рундуки, низенькі будочки шевців, склярів, мідників. На розі Житомирської, за афішною тумбою, було видно майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті білим накипом самоварні стояки, поперекидані догори дном казани з червоної міді, іржаві каструлі з проламаними днищами, емальовані миски, цинкові ночви. З майстерні вийшов сам Захаржевський у брудному брезентовому фартусі. Він став ритися в своєму добрі. Різкими, сердитими рухами він перекидав із однієї купи в іншу якісь завитки жерсті, блискучі смуги латуні; все це дзвеніло, деренчало.

Коли ми були вже за кілька кроків до майстерні, Захаржевський випростався і гулким, сердитим голосом закричав:

— Костек, іди сюди!

На цей крик з відчинених дверей майстерні на вулицю вийшов наш старий знайомий і мій суперник Котька Григоренко.

Смугляве обличчя його було забруднене сажею. Він був у такому ж брудному брезентовому фартусі, як і Захаржевський. В загрубілих, поїдених соляною кислотою руках Котька держав важку кувалду.

Побачивши нас, Котька трохи зніяковів, але зразу ж, розмахуючи важкою кувалдою, перевалюючись, підійшов до Захаржевського.

Поки глухим буркотливим голосом Захаржевський віддавав Котьці накази, ми пройшли повз них і завернули за ріг.

— Кажуть, він своєї матері зрікся, — тихо прошепотів мені на вухо Петько Маремуха, озираючись назад.

— Зрікся? А живе ж він де?

— Ти що — не знаєш хіба? — здивувався Петько. — На Підзамчому, у садівника Корибка. На всьому готовому.

— Справді?

— Ну, звичайно. Скоро місяць, як живе! — відповів Петько.

— Що б усе це значило?

… Дома майже все вже було складене. Моя тітка Марія Опанасівна, висока сива жінка в бумазейному фартусі, в коричневій косинці з. дешевого сатину, загортала в старі газети посуд. Поки ми ходили в кінематограф, батько познімав із стін фотографії; на обоях — і в спальні, і в їдальні — виднілися темні квадратні сліди. Ми давно не міняли обоїв, вони вицвіли від сонця і лише під фотографіями зберегли свій колишній колір. Повкладавши в корзину весь посуд і шість срібних столових ложок, тітка стала випорожнювати білизняні шухляди комода. Батько зняв із стіни ходики, відчепив гирю і обгорнув навколо циферблата довгий ланцюжок. Мені стало нудно тут, у розореній квартирі, і я вийшов у двір, щоб половити голубів. Я нечутно відчинив двері сарая. Звідти війнуло запахом вогких дров. Вгорі під солом'яною покрівлею крізь сон туркотали голуби. По голосу я впізнав банточного турмана. Ось і драбинка. Засунувши за пояс мішок, я поліз по ній до голубів. Відчувши недобре, один з них, глухо бурчачи, шарахнув у куток. «Гаразд, не лякайся, і в Петька кукурудзу матимеш!» Голуби важко лопотіли тугими крилами. Я швидко похапав їх, теплих, чистих моїх голубів, одного по одному і з болем у серці повкидав у просторий мішок.