Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

Ганс зайшов на подвір'я. Боб та Ліз продовжували щебетати, говорила в основному Ліз, а Боб відповідав, коли вона на секунду змовкала.

— Послухайте, а дівчинка-детектив вам не потрібна? — серйозно запитувала Ліз. — В деяких ситуаціях це дуже пригодилось би. В деяких розслідуваннях дівчатам ціни немає. Покличте мене тоді. Я — гарна акторка, умію майстерно гримуватися, можу змінювати голос і…

— Бобе, вибач, будь ласка, — втрутився Ганс, — я хотів тобі нагадати, що місіс Матильда прохала не затримувати вантажівку.

— Так, Гансе, звісно! — вигукнув Боб. — Вибачте, Ліз, я мушу їхати. Якщо нам потрібна буде агентка, ми звернемось тільки до вас.

— Ось вам мій номер телефону. — Ліз проводила його до хвіртки і на ходу записувала номер на аркуші. — Ось, мене звати Ліз Логан. Я чекатиму на ваш дзвінок. Як мені хочеться взяти участь у справжньому розслідуванні!

Боб узяв аркушик і сів у кабіну поруч Ганса; на синє авто, що їх обігнало, він не звернув жодної уваги. Він думав, що Ліз — хороша дівчина і що інколи справді буває необхідна допомога дівчат. Щоправда, Юпітер скептично ставиться до дівчат, але при нагоді Боб, звісно, зможе запропонувати кандидатуру Ліз Логан.

Ліз помахала йому на прощання рукою, він махнув у відповідь, а в кузов вантажівки навіть не глянув. Вони з Гансом поверталися на склад, не підозрюючи, що знову втратили Октавіана, хоча щойно знайшли.

А Юпітер уже про це знав, рація затріщала і ожила. Пролунав голос Гуго:

— Оборудка вдалася. Він у нас! Здоровань зайшов у двір, і ми з Френком миттю стягли коробку з кузова. Думаю, що вони навіть не помітили, що коробка зникла.

— Молодці! — гаркнув Джо. — Тягніть коробку в нашу нору і не відкривайте до мого приїзду. Чуєте?

— Чуємо. Кінець зв'язку.

Передавач замовк. Джо подарував Юпітерові криву посмішку.

— Справу залагодили, хлопче, — переможно сказав він, — камінець у нас. Більше я не маю до тебе запитань. Але про всяк випадок ми вас тут залишимо на деякий час — доки не заметемо сліди. Не турбуйся, ми зателефонуємо твоєму приятелю, щоб він приїхав сюди, але згодом, десь уночі.

Вони з поплічником вийшли кухонними дверима й веліли Джексону йти слідкома. Той на прощання пильно подивився на Юпітера, мовби хотів сказати, що йому шкода, що все так сталося. Потім їхня трійця сіла в машину, яка стояла за будинком, і від'їхала.

Ледве стих шум мотора, Юпітер гукнув до своїх приятелів:

— Піте! Гусе! Ви чуєте мене?

— Це ти, Юпітере? — почувся глухо Юпітерів голос. — Що там діється? Ти зможеш нас випустити звідси? Батарейки у нашій фарі майже сіли.

— Вибач, Другий, — сумно відгукнувся Юпітер, — я думаю, хто б це мене самого визволив. Я сиджу тут, сповитий, ніби мумія. Ми всі тут застрягли, а тим часом банда чорновусих захопила Октавіана!

Юпітер сидів, міцно прив'язаний до крісла, і думав, що робити далі. У всіх детективних оповіданнях, якщо когось зв'язували, то завше траплялася нагода звільнитися: або лишався ніж, якого не помітили зловмисники, або мотузка перетиралася гострою склянкою. Тобто вихід завжди можна було знайти.

Але в нього не було нічого. Ніж, щоправда, у кімнаті був — він і далі лежав на підвіконні. Але дістатись до нього Юпітер не міг, а коли б і зміг, то як би він його відкрив? А коли б і відкрив, перерізати мотузку все одно не зміг би, адже Юпітерові руки були зв'язані не разом, кожна окремо пришнурована до бильця крісла.

Юпітер продовжував шукати вихід. Він не боявся, що вони помруть від голоду, адже хтось мав прийти сюди, але чекати, можливо, доведеться досить довго.

Знизу долинали глухі удари. Піт і Гус грюкали в замкнені двері, намагалися вирватись на волю. Потім пролунав голос Піта:

— Гей, Юпе! Юпе! Ти чуєш мене?

— Так, Другий, добре тебе чую, — голосно відгукнувся Юпітер. — Вам щось вдалося?

— Ні, двері дуже міцні. Тільки синці на плечах понабивали. Ой, як тут темно!

— Май терпіння, Другий. Я намагаюся щось придумати.

— Добре, Перший. Але думай швидше, тут, здається, водяться пацюки.

Юпітер стис вуста, аби краще думалось. Він нервово пересмикнувся у кріслі, від чого те захиталось і заскрипіло.

Крізь кухонне вікно він побачив, що сонце хилиться на захід. Він ніби дивився на величезного сонячного годинника: високий гірський шпиль на західному боці каньйону кидав тінь на клумбу перед будинком, і він бачив, як ця тінь стає тим довша, чим нижче сонце схиляється до небокраю.

Юпітер знову поворушився, аби переконатися, чи міцно його зв'язали. Так, міцно, але крісло хиталося і скрипіло під ним. Тут Юпітера осяяло: він згадав, як колись сів на старого стільця і той під ним розпався. От якби розпалося й це крісло!