Андрій Кокотюха - Страшні історії

Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:

— Егей, ти тут?

Бути цього не може! Білан, його голос! Звідки він узявся?

— Тут, тут! — кинувся на голос Денис і побачив крізь щілину між дошками око і частину обличчя свого напарника.

— Тихо, тихо! — попередив Максим. — Сиди спокійно, щось придумаю…

— Ти як тут?

— Коли побачив, що ти за Артуром назирці рушив — не стримався.

— Яким, у біса, Артуром?

— Так його звати. Того, за ким ми стежимо. Розумієш, ноги самі вперед за тобою понесли. Коли до Корчуватого доїхали, думав — загублю вас. Пощастило — маршрутки якось так незвично, майже одна за одною підійшли. Гукати тебе, сам розумієш, не хотів… Найважче виявилося через паркан перелізти і на собак не нарватися.

Максим сказав Денисові головне, але, звісно, не все. Він не міг допустити, аби Черненко далі грав першу скрипку. Подавшись за Денисом, Білан у якийсь момент вирішив у такий спосіб зрівняти їхні шанси. Та все повернулося так, що Максим отримав можливість витягти приятеля з мимовільної пастки. Денис тим часом думок товариша не знав і ними не переймався. Його влаштовувало, як усе складалося, і хотілося чимшвидше вибратися на волю.

І все ж таки, Білан вирішив не поспішати. Визирнувши з-за стіни сарайчика, він знову заховався, притиснувся до щілини в дошках.

— Слухай мене, — промовив він. — Поки що побудь тут, а я гляну на цих собачих королів ближче. Здається мені, зараз є шанс дізнатись якщо не про все, то принаймні багато про що. Добре?

— Валяй, — змирився Денис. — Тільки обережно. Тут пси — мов ті вовкулаки.

— Помітив уже, — погодився Максим, ще не зовсім розуміючи, як саме планує непомітно визволити Черненка з полону.

Глянув ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо — наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрів за десять, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Вочевидь не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти…

Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім — ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які були заправлені зелені плямисті штани.

«Тільки б не помітили!» — зблиснуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.

— То, кажеш, вигорить справа? — говорив Плямистий, і його голос, на відміну від голосу Артура, виявився на диво приємним. Власник такого голосу не може замислювати щось лихе.

— Справді, нічого складного не бачу, — хвалькувато відповів Артур.

— А хіба ми не домовлялися — проблемних собак не шукати? — тепер у голосі плямистого звучала погроза.

— Тю! Які тут проблеми?

— Дуже великі, Артурку! Добре, якщо ти їх розв’яжеш. А якщо ні? Взяв у якогось пацана останні заощадження зі скарбнички. Мама йому, мабуть, на пиріжки і лимонад давала, він не доїдав, не допивав, і все для чого? Для того, аби якийсь Артурко просто так собі все запацючив?

Максим під вагончиком закусив губу. Хвацько тут його прорахували і розкололи, нічого не скажеш. Неважко здогадатися, як школяр назбирав папушу з дрібних купюр. Та не кожен здатен розуміти, яким скарбом оцей дріб’язок може бути для семикласника і які надії він може покладати на нього.

— Коли пацан зрозуміє, що нехороший Артурко його недоїдені з початку навчального року пиріжки ось так узяв і злимонив, він побіжить скаржитися мамі, — Плямистий ніби читав Максимові думки. — Гаразд, пацан проклацав і десь загубив улюбленого собаку. Нехай пацана навіть насварили. Тільки одне діло — собака кудись забіг, і зовсім інше — дорослий ловбур ні за що забирає в наївної дитини вистраждану копійчину, його єдиний скарб. Мама за вечерею доводить цей прикрий факт до відома тата. А тато починає дізнаватися, хто ж він такий — нехороший молодик Артур, котрий видурює грошики в наївної дітвори. Це ще, Артурку, півбіди. Біда — коли тато хлопчика покличе на допомогу дядів міліціонерів. А ці дяді в формі дізнаються, з ким же водить дружбу і має спільні справи нехороший Артур. Невже ми для того починали наш маленький бізнес, аби так по-дурному запалитися?

— Чого відразу — палитися? — Артур говорив водночас обурено і плаксиво.