Ю Несбьо - Сніговик

– Ти диви!

– На суді вона заявила, наче гадки не мала, що знаходиться в рюкзаку, оскільки по дружбі взялася перевезти цю посилку одному нігерійцю та його сім’ї, що мешкають у Норвегії.

– Гм… Що іще?

– Ане подобається Ролф. Він ввічливий, розсудливий та безмежно радий своєму батьківству. Але при цьому зовсім сліпий у всьому щодо Сильвії. Вона двічі залишала його та дітей і йшла до іншого чоловіка. Але коли ці чоловіки самі залишали її, вона поверталася, і Ролф радісно приймав її назад.

– Чим же вона його зачепила, цікаво…

У відповідь Катрина Братт посміхнулася майже сумною посмішкою і подивилася кудись убік, перебираючи край спідниці:

– Звичайна річ, наскільки я розумію. Хіба можна піти від людини, з якою в тебе чудовий секс? Можна робити скільки завгодно спроб, але потім усе одно повертаєшся. Ми так примітивно влаштовані, правда ж?

Харрі повільно кивнув і поцікавився:

– А що в неї були за чоловіки?

– Різні. Частіше – невпевнені в собі.

Харрі поглянув на неї скоса, вирішив не розвивати цю тему і запитав:

– Ти бачилася з Ролфом Оттерсеном?

– Так, він прийшов хвилин за десять після того, як ти поїхав, – відповіла Катрина. – І виглядав набагато краще, ніж минулого разу. Про хірургічну клініку на Бюгдьой він ніколи нічого не чув, але дозвіл на розголошення лікарської таємниці підписав. – І вона поклала складений аркуш йому на стіл.

Низькими трибунами стадіону гуляв крижаний вітер. Харрі дивився на спортсменів, що ковзали доріжками. Техніка в Олега за останні роки стала набагато кращою. Щоразу, коли суперник пришвидшувався та був готовий його обійти, Олег згинався ще нижче, трохи налягав і стрімко виходив уперед.

Харрі зателефонував Еспену Лепсвіку, щоб обмінятися інформацією, й дізнався, що того вечора, коли зникла Бірта, у її районі було помічено темний «седан». Час був пізній, ніхто його як слід не розгледів. Більше він там не з’являвся.

– Темний «седан», – кисло пробурмотів Харрі, – темного вечора.

– Так, – зітхнув у відповідь Лепсвік, – я розумію, що толку від цього мало.

Харрі вже засовував телефон до кишені, коли чиясь тінь заступила йому світло.

– Вибачте, я запізнився.

Він поглянув на життєрадісне усміхнене обличчя Матіаса Лунн-Хельгесена.

– А ви, Харрі, займаєтеся зимовими видами спорту? – запитав посланець Ракелі.

У цього Матіаса такий прямий погляд та щире обличчя, вирішив Харрі, наче він, коли говорить, сам до себе прислухається.

– Та не особливо. Трохи на ковзанах бігаю. А ви?

Матіас заперечно похитав головою:

– А я вирішив, коли мій життєвий шлях добіжить кінця і я стану таким немічним, що не захочу більше жити, то подамся на підйомнику на вершину он тієї гори. – Він показав пальцем кудись за спину Харрі, і той, не обертаючись, зрозумів, що він має на увазі. Трамплін у Хольменколлені – найкрасивіше місце в усьому Осло, але й найнебезпечніше. Його видно з будь-якої точки міста. – І стрибну. Але не на лижах – просто так.

– Драматичний фінал! – озвався Харрі.

– Сорок метрів вільного падіння, – посміхнувся Матіас. – Усього кілька секунд.

– Проте, наскільки я уявляю, це станеться не так швидко.

– З моїм рівнем анти-есцеел-сімдесят у крові – будь-якої миті, – просяяв Матіас.

– Анти-есцеел?…

– Ну так. Поки, звісно, антитіла в нормі, але погіршення може статися коли завгодно, і з цього приводу не варто тішитися.

– Гм. А я вважав, коли лікар думає про самогубство – це єресь.

– Лікар краще за всіх уявляє, на що чекати від хвороби. Я опираюся на стоїка Зенона, який розглядав самогубство як гідний вчинок у тому разі, коли хвороба робить смерть більш привабливою, ніж життя. За переказом, у віці дев’яноста років суглоби його пальців на ногах почали завдавати таких мук, що він пішов та повісився.

– То чому б не повіситися, аніж пертися на вершину трампліна?

– Та тому, що смерть має стати ніби одою життю, його прославлянням. До того ж мені, слід зізнатися, гріє душу слава, яка буде після цього. Тому що, боюся, моя дослідницька діяльність привернула мало уваги. – Добродушний сміх Матіаса було перервано звуком ковзанів, що різко загальмували. – До речі, вибачте за те, що я купив Олегові нові бігові ковзани. Ракель потім сказала мені, що ви збираєтеся йому подарувати їх на день народження.

– Нічого страшного.

– А знаєте, він хотів їх отримати саме від вас.

Харрі промовчав.

– Я вам заздрю, Харрі. Ви сидите тут, читаєте газету, розмовляєте по мобільному з іншими людьми, і Олегу досить просто того, що ви тут. А коли я підбадьорюю його, кричу і взагалі роблю все, що, як написано в книжках, має робити турботливий батько, його це тільки дратує. Ви знаєте, що він точить ковзани щодня, оскільки йому відомо, що у вас є така звичка? А поки Ракель не наполягла, щоб він залишав ковзани у коридорі, він тримав їх на сходах, бо ви якось казали, що ковзани треба зберігати в холоді. Ви – його рольова модель, Харрі.