Ю Несбьо - Сніговик

– Щось таки й знайшла, – сказала Катрина, відкриваючи пляшку «Фаррису», – але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.

– Я не настільки зайнятий, – насупився Харрі й одразу забув про плівку жиру та задуху.

– Узагалі це конфіденційна інформація, а тут надто людно, – озирнулася Катрина. – Але напевне я можу прошепотіти тобі на вухо кілька ключових слів.

Вона нахилилася ближче, і крізь запах киплячої олії він вловив аромат парфумів, майже чоловічих, і її палке дихання:

– Просто біля входу стоїть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жінка, яка давно намагається привернути твою увагу. Я так розумію, це мати Олега…

Харрі різко випростався й подивився у вікно. Ракель вивернула кермо і підвела на нього очі.

– Не замацай тут нічого, – буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руці скочив на заднє сидіння.

Харрі стояв біля опущеного скла. На ній були прості світло-блакитні джинси. Він їх добре знав. Знав, як вони пахнуть і як по них ковзає долоня або щока.

– Як концерт? – звернулася вона до Харрі.

– Запитай в Олега.

– А що за група? – Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. – Мені видалося, що люд трохи дивно одягнений.

– Гарні пісні про кохання і все таке, – відповів Олег і швидко підморгнув Харрі, щойно мати відвернулася від дзеркала.

– Дякую, Харрі, – кивнула Ракель.

– Нема за що. Їдь акуратніше.

– А хто ця жінка?

– Колега. Новенька у нас.

– Справді? А враження таке, наче ви вже добре знайомі.

– Чому?

– Бо… – Вона осіклася. Потім повільно похитала головою і засміялася. Отой її низький грудний сміх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Сміх, через який Харрі колись і закохався. – Пробач, Харрі. На добраніч.

Скло поповзло вгору, чорний автомобіль зіслизнув з тротуару і поїхав.

Харрі неспішно рушив по Бругата. На кожному кроці тут були забігайлівки, кафе та бари, крізь відчинені двері лилася музика. Він хотів було випити кави в «Теддіс софтбарі», але потім вирішив, що думка невдала, і пройшов мимо.

– Кави? – здивовано перепитав хлопець за стійкою.

З музичного автомата лилася пісня Джонні Кеша, й Харрі підніс палець до губ.

– А що, є краща пропозиція? – почув Харрі власний голос, знайомий і незнайомий водночас.

– Атож! – відповів хлопець і відкинув масне волосся назад. – Свіжозвареної кави нема, тож як щодо свіженького пивка?

Джонні Кеш співав про Бога, хрещення та нові висоти.

– Чудова думка, – погодився Харрі.

Хлопець просяяв.

Тут Харрі відчув, що в кишені завібрував мобільний. Він схопив його так різко й жадібно, наче саме на цей дзвінок і чекав.

Це був Скарре.

– Ми щойно отримали заяву про зникнення людини. Наче підходить: жінка, заміжня, двоє дітей. Кілька годин тому чоловік та діти повернулися додому, а її вже не було. Живуть у лісах, у Солліхьогді. Ніхто з сусідів її не бачив, а на машині вона звідти виїхати не могла, бо машина була в чоловіка. Та й на дорозі жодних слідів не виявлено.

– І слідів пішохода?

– Ні. Там у горах досі лежить сніг.

На стіл перед Харрі з характерним звуком гепнувся келих.

– Харрі! Ти чуєш?

– Так-так. Я просто думаю.

– Про що?

– Там є сніговик?

– Що?

– Сніговик!

– Звідки мені знати?

– То поїдемо зараз і з’ясуємо. Сідай у машину, підбереш мене на Стургата.

– А завтра ми не можемо цим зайнятися, Харрі? Я тут на вечір знайшов собі одну молодичку і збираюся теє… А ту жінку тільки оголосили в розшук, отож поки не горить.

Харрі поглянув на краплю пивної піни, яка змією поповзла по келиху.

– Узагалі-то, – пробурмотів Харрі, – горить, та ще й пекельно.

Бармен здивовано подивився на неторкнуті півлітра пива, п’ятдесятикронову купюру, що лежала на стійці, і на широку спину, що вже зникала в дверях, звідки долинав голос Джонні Кеша.

– Сильвія нікуди не збиралася йти, – твердо сказав Ролф.

Ролф Оттерсен був худий аж до кістлявості. Фланелева сорочка, застебнута на всі ґудзики, а з комірця стирчала голова на тонкій шиї. Схожий на якогось болотяного птаха, вирішив Харрі. З рукавів сорочки висовувалися тонкі руки з довгими пальцями, що перебували у постійному русі. Нігті на правій руці були довгі та гострі, наче пазурі. Очі здавалися великими за товстими скельцями круглих окулярів у простій сталевій оправі – такі були популярні у радикально налаштованої молоді в шістдесяті роки. Плакат на стіні гірчичного кольору зображував індіанців, які несли анаконду.