Ю Несбьо - Сніговик

– Знаю, і квит, – відповів голос. – І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.

– Що саме?

– Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумієш тепер, Рафто?

Інспектор кивнув і тільки згодом зібрався з силами й вичавив:

– Так.

– Зустрінемося біля тотемного стовпа у парку Нурнес, – промовив голос. – Приблизно за десять хвилин.

Рафто намагався обміркувати почуте. Парк знаходиться біля Акваріума, за десять хвилин він туди встигне. Але чому той хоче зустрітися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисі, що виходить до моря?

– Щоб я міг бачити, що ти прийшов сам, – сказав голос, відповідаючи на його думки. – Якщо побачу інших поліцейських або ти запізнишся, я зникну назавжди.

Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зіставляв, робив висновки. Групу захоплення підняти він не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що він був змушений провести арешт самостійно. Ідеально.

– Чудово, – сказав Рафто. – І що буде, коли я прийду?

– Я розповім тобі все, ти вислухаєш мої умови, і я здамся.

– Які умови?

– На суді я буду без наручників. Слухання буде закритим для преси. І сидітиму я там, де мені не доведеться спілкуватися з іншими в’язнями.

Рафто знову прокашлявся.

– Гаразд, – погодився він нарешті і поглянув на годинник.

– Зачекай, у мене ще умови. Телевізор у камері та будь-які книги, які я схочу.

– Усе отримаєш, – запевнив Рафто.

– Щойно підпишеш угоду, де викладено усі мої вимоги, і я твій.

– Що за… – почав Рафто, але короткі гудки у слухавці сповістили про кінець розмови.

Рафто припаркувався біля верфі. Це був не найкоротший шлях, але звідси огляд був кращий. Крізь огороджену територію великого парку були протоптані стежини, тут і там виднілися пагорби, вкриті жовтою пожухлою травою. Дерева розчепірили свої чорні пальці, тягнулися до важкого неба, яке напливало з моря позаду Аскьой. Якась людина поспішала за нервовим ротвейлером на натягнутому повідку. Проходячи повз купальні, Рафто намацав «Сміт-Вессон» у кишені пальта. Купальня була порожня – величезне біле корито, схоже на гігантську ванну, яка притулилася до крайки моря.

За рогом, метрів за десять, Рафто вирізнив високий тотемний стовп – дарунок Сіетла Бергену на дев’ятсотріччя. Він чув своє дихання та чвакання мокрого листя під підошвами. Сіяв дощ. Маленькі гострі крапельки впивалися в обличчя.

Людина, що стояла біля тотемного стовпа, дивилася саме в бік Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з іншого.

Підходячи до стовпа, Рафто стис в кишені револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри від себе. Дощ заливав очі, Герт зіщулився й потрусив головою. Цього не може бути.

– Здивований? – запитав голос, який йому тільки зараз вдалося пізнати.

Рафто не відповів. Мозок запрацював з новою силою.

– Ти думав, що знаєш мене, – продовжував голос. – А насправді це я тебе знаю. Ось чому мені було очевидно, що ти все захочеш зробити сам.

Рафто дивився на людину незмигно.

– Це гра, – сказав чоловік.

– Гра? – прохрипів Рафто.

– Ну так. Ти ж любиш усілякі ігри.

Рафто порухав у кишені рукою із затиснутим револьвером, щоб переконатися, що він не зачепиться за підкладку, коли доведеться ривком витягти його звідти.

– Чому саме я? – запитав він.

– Бо ти – кращий. Я граю тільки проти кращих.

– Ти псих, – прошепотів Рафто й одразу пошкодував про це.

– Ну, у цьому я не сумніваюся, – посміхнувся той. – Але ти теж псих, дорогенький. Ми усі – психи. Безвільні привиди, які ніяк не можуть знайти шлях до своєї обителі. Так було завжди. Ти знаєш, чому індіанці ставили ці штуки?

Чоловік постукав кісточкою вказівного пальця по дерев’яному стовпі, на якому були вирізьблені фігури. Вони сиділи навпочіпки, одна на одній, і дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.

– Щоб утримувати душі, – продовжував чоловік. – Щоб вони не розтікалися хто куди. Але тотемні стовпи гниють. І цей згниє, ось у чому річ. І тоді душам треба шукати собі новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.

Із Акваріума, із загону для пінгвінів, долинув різкий хрипкий пташиний крик.

– Розповіси, чому тобі довелося її вбити? – запитав Рафто пінгвінячим хриплим голосом.

– Шкода, що гру вже скінчено, Рафто. Було кумедно.

– А як тобі стало відомо, що я натрапив на твій слід?

Чоловік підняв руку, і Рафто автоматично зробив крок назад. На долоні в того щось висіло. Ланцюжок із великим каменем у формі сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.