Ю Несбьо - Привид

— Цього разу у нас є для тебе інша робота.

Трульс знову відчув під ногами тверду землю. Голос з легким акцентом. Так, то він. Трульс поглянув убік. Побачив постать, що стояла зі схиленою головою, наче молячись.

— Ти маєш знайти, де вони сховали Олега Фауке. Дивись поперед себе, не обертайся!

Бернтсен втупився у надгробок перед собою.

— Я намагався, — сказав він. — Але його переведення ніде не було зареєстроване. Принаймні, в тих документах, до яких я маю доступ. І ніхто із тих, з ким я говорив, нічого не чув про того хлопця, тому я підозрюю, що вони дали йому інше ім’я.

— Поговори з тими, хто в курсі. Поговори з адвокатом. Із Сімонсеном.

— А чому б не з матір’ю? Вона має…

— Жодної жінки! — Ці слова прозвучали, як удар батога. Якби на кладовищі були інші люди, вони неодмінно почули б їхню розмову. А потім уже тихіше і спокійніше: — Спробуй поговорити з адвокатом. А якщо й це не спрацює…

Під час нетривалої паузи, яку зробив його співрозмовник, Бернтсен почув, як порив вітру свиснув у верхівках дерев, що росли на цвинтарі. Он воно що — вітер піднявся. Тому навкруги й стало так холодно.

— …а якщо й це не спрацює, то є такий собі чоловік на ім’я Кріс Редді. На вулиці він відомий під прізвиськом Адідас. Адідас торгує…

— Спідом. Адідас означає амфета…

— Стули пельку, Бернтсене. І мовчки слухай.

Бернтсен стулив пельку і став мовчки слухати. Так, як він стуляв пельку кожного разу, коли знайомий голос наказував йому заткнутися. Слухався, коли вони наказували йому порпатися в лайні. Наказували…

Голос дав йому адресу.

— Ти, напевне, чув, що Адідас вештається по місту й скрізь вихваляється, що це він застрелив Густо Ганссена. Тому маєш заарештувати його й допитати. І він має зробити добровільне чистосердечне зізнання. Думай сам, як продумати всі деталі, щоби це зізнання виглядало правдивим на сто відсотків. Але найголовніше — спробуй розговорити Сімонсена. Зрозуміло?

— Так, але чому Адідас…

— Чому — це не твоя проблема, Бернтсене. Твоє єдине запитання — це «скільки».

Трульс Бернтсен ковтнув слину. А потім ковтнув ще раз. Йому вже не раз доводилося длубатися в лайні. Їсти те лайно.

— Скільки?

— Оце вірне запитання. Шістдесят тисяч.

— Сто тисяч.

Мовчання.

— Агов!

Але все, що він почув у відповідь, — це далекий шепіт ранкового потоку автомобілів.

Бернтсен випростався. Зиркнув убік. Там уже нікого не було. Відчув, як сонце знову починає зігрівати його. А шістдесят тисяч — це не так уже й погано. Навіть добре.

О десятій ранку, коли Харрі різко звернув до головної будівлі ферми, яка належала Скоєн, над землею і досі висів туман. Ізабель Скоєн стояла на сходах, посміхаючись і ляскаючи невеличким верховим батіжком по халяві своїх чорних бриджів для верхової їзди. Виходячи з машини, Харрі почув, як під її чоботями захрустів гравій.

— Доброго ранку, Харрі. Що ви знаєте про коней?

Харрі гепнув дверцятами авто.

— Знаю те, що на них я втратив багато грошей. Це щось вам проясняє?

— Ага, так ви теж авантюрист за вдачею?

— Теж?

— Я теж трохи позаймалася детективною роботою і про дещо дізналася. Ваші плюси врівноважуються вашими мінусами. Принаймні, так кажуть ваші колеги. Ви втратили ті гроші в Гонконгу?

— Так, на перегонах в Хепі Велі. Це трапилося лише одного разу.

Ізабель рушила до низького червоного будинку, і йому довелося пришвидшити крок, щоби за нею встигати.

— А ви коли-небудь їздили верхи, Харрі?

— Мій дід мав старого, але міцного коня в Ондальснесі.

— Значить ви — досвідчений вершник.

— Знову мимо. Мій дідо казав, що коні — то не іграшки. Казав, що їздити на конях верхи просто так, для забави — це вияв неповаги до цих корисних робочих тварин.

Вона зупинилася перед дерев’яним стендом, на якому висіли два вузьких шкіряних сідла.

— Жоден з моїх коней ніколи не побачить ані воза, ані плуга. Поки я осідлаю, можете пройти он туди… — Ізабель показала на фермерський будинок. — У стінній шафі ви знайдете підходящу одіж мого колишнього чоловіка. Ми ж не будемо псувати ваш елегантний костюм, еге ж?

У шафі Харрі знайшов светр та джинси, які були йому якраз. Однак, вочевидь, колишній чоловік Ізабель мав маленькі ступні, бо Харрі не зміг знайти собі підходящого взуття, аж поки в глибині шафи не натрапив на розтоптані армійські кросівки.

Коли він знову з’явився у дворі, там його вже чекала Ізабель з двома засідланими кіньми. Харрі відчинив з пасажирського боку дверцята свого орендованого авто, сів, висунувши ноги назовні, і перевзувся, залишивши устілки на долівці автомашини. Простягнувши руку до відсіку для рукавичок, він дістав звідти свої сонцезахисні окуляри.