Ю Несбьо - Привид

— Замовкни, Харрі.

І Харрі замовк. Олег розплющив очі. Вони мали лихоманковий розпачливий вираз. Він говорив хрипко, але вже досить чітко:

— Не треба було заважати йому завершити справу, Харрі.

— Що ти плетеш?

— Ти мав дозволити мені зробити це.

— Що зробити?

Олег промовчав.

— Що зробити, Олеже?

Хлопець поклав руку на потилицю Харрі, пригнув його до себе й прошепотів:

— Ти не зможеш цього зупинити, Харрі. Вже все сталося. І воно має йти своїм шляхом. Якщо ти станеш на заваді, то загине ще дехто.

— Хто загине?

— Воно занадто велике, Харрі. І воно проковтне тебе, проковтне кожного.

— Хто помре? Кого ти намагаєшся захистити, Олеже? Ірен?

Олег заплющив очі. Його губи ледь ворушилися. А потім зовсім завмерли. І Харрі подумалося, що зараз Олег схожий на себе одинадцятирічного, коли він щойно заснув після довгого й важкого дня. А потім він знову заговорив:

— Ти, Харрі. Вони збираються вбити тебе.

Коли Харрі виходив з тюрми, вже прибули машини швидкої допомоги. Він пригадав, як усе було раніше. Яким раніше було місто. Яким було раніше його життя. Коли він учора сидів за комп’ютером Олега, він пошукав також інформацію про клуб «Sardines» та групу «Russian Amcar Club». І не знайшов жодних свідчень про те, що вони були відроджені, що вони воскресли. Зазвичай, це занадто — сподіватися на відродження й повторення того, що колись було. Може, життя дійсно майже нічого не навчає — окрім одного: вороття назад немає.

Харрі підкурив цигарку і ще не встиг зробити першу затяжку, як відчув, що його мозок уже радіє з того факту, що нікотин невдовзі потрапить у кров; Харрі прокрутив подумки оте слово, чий звук він неодмінно чутиме увесь сьогоднішній вечір та всю сьогоднішню ніч. Він знав це напевне. То було ледь чутне слово, яке вперше зірвалось із вуст Олега в тюремній камері: татко .

Пацючиха полизькала метал. Він смакував сіллю. Вона перелякано тіпнулася — то ожив і загув холодильник. Церковні дзвони й досі гуділи. Був ще один шлях до гнізда, який вона ще не спробувала. Не наважилася спробувати, бо людина, що закрила собою вхід, ще не була мертва. Але високочастотні верески її малюків укидали її у відчай. І вона наважилася. Кинулася вгору по рукаву піджака отого чоловіка. Стояв слабкий запах диму. Не диму від цигарки чи вогнища, а чогось іншого. Чогось у формі газу, який проникнув в одежу, а потім був вимитий під час прання так, що від нього лишилося всього кілька молекул серед товщі внутрішніх ниток. Вона наблизилася до ліктя, але прохід у цьому місці був надто вузьким. Пацючиха зупинилася й прислухалася. Вдалині почулося виття поліцейської сирени.

У мене бували оті короткі моменти і можливості вибору, татку. Моменти й можливості, які насправді здавалися мені неістотними: сьогодні вони є, завтра — немає. Але вони мають здатність накопичуватися. І не встигаєш ти й оком моргнути, як вони перетворюються на ріку, яка тягне тебе разом з собою. І ти опиняєшся там, куди пливеш. От я сюди й приплив. В оцьому довбаному липні. Але ж я не хотів сюди потрапити! Я хотів бути в іншому місці, татку!

Коли ми звернули до головної споруди, Ізабель Скоєн стояла на алеї у своїх верхових бриджах, розставивши ноги і взявши руки в боки.

— Андрію, почекай тут, — наказав дідок. — А ти, Петре, перевір усе довкола.

Ми вийшли з лімузина й увійшли в запах корівника, дзижчання мух і далеке дзеленчання коров’ячих дзвіночків. Ізабель стримано потиснула руку дідку, проігнорувала мене і запросила нас на чашку кави. Ключове слово — кава.

В коридорі висіли фотографії всіляких породистих шкап, стояли кубки за перемогу на перегонах і всяка всячина. Дідок пройшовся повз ці фото і поцікавився, якої породи ота кобила зі стрункими ногами та широкими грудьми — бува, не чистокровної англійської? Я тільки не зрозумів до пуття, кого він мав на увазі — кобилу чи господиню ферми. Однак ця хитрість спрацювала. Суворий вираз обличчя Ізабель трохи відтанув, і вона стала не такою стриманою.

— Посидьмо у вітальні й поговоримо, — запропонував старий.

— Краще ходімо до кухні, — заперечила вона, і в її голосі знову почувся крижаний холод.

Ми сіли, і вона поставила посеред столу чайник з кавою.

— Налий нам, Густо, — сказав дід, зиркнувши у вікно. — Маєте гарну ферму, фру Скоєн.

— Я незаміжня жінка, а значить — не пані.

— Там, де я виріс, усіх жінок, спроможних керувати фермою, називали фру, незалежно від того, були вони вдовицями, розлученими чи незаміжніми. Це вважалося виявом поваги.