Ю Несбьо - Привид

До того ж, я міг на сто відсотків довіритися Олегу. Гадаю, у нього просто бракувало фантазії додуматися щось поцупити, інакше він не працював би так чесно. А може, його голова та серце були переповнені Ірен. Було дуже смішно спостерігати, як він запобігав перед нею, коли вона була поруч. І настільки сліпим був він у своєму обожнюванні. Бо Ірен бачила лише одне.

Мене.

Мені від її почуттів не було ані холодно, ані жарко. Просто воно було так завжди.

Я знав її як п’ять пальців, знав достеменно, як можна змусити її чисте й недосвідчене серце тьохкати від радості, її гарненький ротик посміхатися, а її блакитні очі — плакати (якщо мені цього хотілося). Я міг би її відпустити, просто відчинити двері і сказати: «Йди геть». Але я — крадій, а крадії просто так не віддають того, що, на їхню думку, можна конвертувати в готівку. Ірен належала мені, але два мільйони на тиждень належали отому дідку.

Смішно сказати, але шість тисяч на день розбігаються, мов миші по закутках, коли ти кидаєш кристалічний метамфетамін у свої напої замість кришталиків льоду і носиш одіж, куплену не в мережі дешевих магазинів «Cubus». Саме через це я й досі ночував в отій кімнаті для репетицій з Ірен, яка спала на матраці за барабанами. Але вона трималася, наркотиків не вживала, хіба що інколи могла «заряджену» цигарку викурити, їла якусь овочеву фігню і відкрила власний банківський рахунок. Олег жив зі своєю матір’ю, тому, напевне, також відкладав гроші в заначку. Він причепурився, зайнявся навчанням і навіть поновив свої тренування на «Валле Говін».

Отак я стояв на вулиці Скіппергата і подумки займався арифметичними розрахунками, як раптом помітив, що під проливним дощем до мене наближається якась постать. Темні окуляри, рідке волосся, прилипле до лоба, і щось на зразок всепогодної куртки, з тих, що купують на Різдво своїм коханим товсті та некрасиві подружки. Втім, або та подружка була страшною, як опудало, або її взагалі не існувало. Я побачив це з його ходи. Він накульгував. Може, для цього й існує якесь політкоректне слово, але я зву це клишоногістю. А ще я не боюся вживати такі слова, як «латинос» та «нігер».

Незнайомець зупинився переді мною.

Річ у тім, що мене вже не дивувала публіка, яка підходила до мене по героїн, але цей чоловік явно не належав до звичайної категорії наркоманів.

— Скільки…

— Триста п’ятдесят за чверть.

— …ви платите за грам героїну?

— Платимо? Ми продаємо, бовдуре.

— Я знаю. Просто здійснюю невеличке дослідження.

Я поглянув на нього. Журналіст? Соціальний працівник? Чи, може, політик? Коли я працював на Одіна й Туту, до мене якось підійшов схожий тип і сказав, що він з міськради, з якогось комітету під назвою RUNO, і дуже ввічливо спитав, чи не хотів би я сходити на нараду, де буде обговорюватися тема «Наркотики й молодь». Їм, бач, хотілося б почути «голос з вулиці». Я розреготався, а потім слухав, як він з колегами щось теревенили про ініціативу «Європейські міста проти наркотиків» і про великий міжнародний план зробити Європу вільною від наркоти. Дали мені кока-коли з булочкою і пішли, а я реготав так, що аж сльози на очах виступили. Але виявилося, що оту нараду проводила фарбована блондинка з чоловічими рисами обличчя, величезними цицьками та голосом, як у армійського старшини. Зазвичай такий тип жінок звуть «охоча мамця». В якийсь момент мені захотілося помацати її цицьки — а чи справжні вони? Після наради вона підійшла до мене і сказала, що працює секретарем радника із соціальних послуг, що їй хотілося б поглиблено обговорити сьогоднішню тему, і чи не могли б ми зустрітися у неї вдома, коли у мене випаде нагода. Виявилося, що вона дійсно «охоча», але не мамця, а одиначка, що жила на фермі. Коли вона відчинила двері, на ній були тугі бриджі для верхової їзди, і їй захотілося, щоб «оте» сталося прямо у стайні. Та мені було байдуже, де їй приспічило. У стайні було чисто прибрано, і там торохтіли, аж підскакуючи, дві доїльні машини. Є щось дивне в тому, що ти дрючиш жінку, яка завиває наче бензопилка за два метри від здоровенних флегматичних коней та корів, котрі з лінивою цікавістю спостерігають за тобою. Опісля я висмикнув зі своєї дупи солому і спитав, чи не позичить вона мені тисячу крон. Ми продовжували зустрічатися, аж поки я не почав заробляти шість тисяч крон на день, а в інтервалах між заняттями сексом вона примудрялася знайти час розказувати мені, що секретарка не просто сидить собі, пишучи листи за свого радника, а займається питаннями практичної політики. Навіть зараз, попри те, що їй доводиться ішачити на свого роботодавця, вона має можливість особисто вирішувати конкретні питання. А коли це побачать і оцінять потрібні люди, то настане її черга стати радником. З її розповідей про міськраду я зрозумів, що всі політики — і великі, і малі — прагнули двох речей: влади та сексу. Саме в такій послідовності. Прошепочи тій жінці на вухо «ти — прем’єр-міністр», запхай два пальці куди треба — і вона встигне разів з десять оргазм піймати ще по дорозі до стайні. Я не жартую. І в очах типа, який підійшов до мене під дощем, я побачив те ж саме прагнення: влади та сексу.