Ю Несбьо - Привид

Іще через три години висновок залишався незмінним. У документах не було нічого, що натякало на інше пояснення. Це ще не означало, що такого пояснення не існувало, але в документах його не було.

Харрі пішов ще до того, як Ракель повернулася додому, пояснивши це самому собі зсувом часових поясів унаслідок перельоту і необхідністю виспатися. Але він знав, чому насправді пішов до її повернення. Він би не наважився сказати їй, що після всього, що він прочитав, йому стало важче чіплятися за сумнів — сумнів, який був сенсом, істиною, життям та єдиною надією на порятунок.

Тож Харрі рвучко схопив своє пальто і пішов. І пройшов пішки від Гольменколлена повз станцію Ріс, крізь район Сон, мимо стадіону «Уллевол», вулицею Больтельокка аж до ресторану «Шрьодер». Спочатку хотів зайти, але потім передумав. І натомість пішов на схід, через річку, до Тоєна.

Коли він поштовхом відчинив двері до «Сторожової Вежі», світло дня вже почало згасати. Все залишилося так, як він запам’ятав. Бліді стіни, бліде оформлення кафе, великі вікна, що пропускали максимум світла. Й у променях цього світла за столиками сиділи денні відвідувачі зі своєю кавою та бутербродами. Декотрі з них сиділи, звісивши голови над своїми тарілками так, наче щойно перетнули фінішну пряму п’ятдесятикілометрового забігу, декотрі торохтіли короткими чергами розмови на малозрозумілому жаргоні бомжів та наркоманів, декотрих, як це не дивно, ви могли б зустріти й серед відвідувачів респектабельного «буржуазного» кафе «United Bakeries».

Деяким із клієнтів уже видали секонд-хендівську одіж, яку вони або тримали в пластикових пакетах, або вже встигли начепити на себе. Інші скидалися на страхових агентів або директорок школи з провінції.

Харрі пішов до прилавка, і кругловида усміхнена дівчина в куртці Армії порятунку запропонувала йому безкоштовну розчинну каву та житній хліб з голландським сиром.

— Не зараз, дякую. А Мартіна тут?

— Вона зараз у клініці працює.

І дівчина показала пальцем на стелю, де на горішньому поверсі була кімната першої медичної допомоги, яку надавала Армія порятунку.

— Але вона, мабуть, вже скінчила роботу…

— Харрі!

Він обернувся.

Мартіна Екхоф була такою ж маленькою, як і завжди. Усміхнене кошаче личко з тим самим непропорційно широким ротом і малесеньким пагорбком-носом на малесенькому обличчі. Її зіниці мали такий вигляд, наче вони розширилися до країв карої райдужної оболонки й утворили щось схоже на замкові щілини. Колись вона пояснила йому, що то в неї вроджене і по-медичному називається «колобома».

Мартіна витягнулася на увесь свій зріст і довго не випускала його з обіймів, а коли випустила, то все одно продовжувала тримати за обидві руки. Харрі помітив, як по її обличчю промайнула тінь, коли вона побачила шрам на його щоці.

— Ти… ти такий худий.

Харрі розсміявся.

— Так, я схуд, а тим часом ти…

— Та знаю, знаю! — вигукнула Мартіна. — А я тим часом розтовстіла. Втім, усі тут набрали вагу, Харрі. Окрім тебе. До речі, я маю певне виправдання своїй повноті.

І Мартіна поплескала свій живіт під чорним светром, що розтягнувся до краю.

— Гм. Це Рікард постарався?

Мартіна засміялася і жваво закивала головою. Її обличчя розчервонілося, і від нього йшов жар, як від печі.

Вони підійшли до єдиного вільного столика. Харрі сів і став дивитися, як Мартіна натужно намагалася втиснути в крісло чорну півкулю свого живота. На тлі зруйнованих життів та апатичної безпомічності відвідувачів її живіт мав недоречно життєстверджуючий вигляд.

— Розкажи мені про Густо, — сказав Харрі. — Ти що-небудь знаєш про цю справу?

Мартіна глибоко й важко зітхнула:

— Звісно, що знаю. Тут усі про це знають. Цей хлопець належав до нашої спільноти. Він нечасто заходив сюди, але час від часу ми його бачили. Дівчата, які тут працюють, у нього закохалися, всі до єдиної.

— А як стосовно Олега, того хлопця, який начебто його убив?

— Він також інколи заходив сюди. З якоюсь дівчиною. — Мартіна нахмурилася.

— Начебто? А хіба стосовно цього є якісь сумніви?

— Саме це я й намагаюся встановити. Кажеш, заходив з якоюсь дівчиною?

— Гарна дівчина, але якась хвороблива й квола. Інгун? Іргам? — Вона обернулася до прилавка й гукнула: — Агов, як там звали прийомну сестру Густо? — Та не встиг хто-небудь з дівчат відповісти, як Мартіна пригадала: — Ірен!

— Руда й із ластовинням? — поцікавився Харрі.

— Вона була така бліда, що якби не її волосся, то вона була б невидимою. Їй-богу. А наприкінці вона вся наскрізь світилася на сонці.