Ганс Крістіан пирхнув.
— Тобі не здається, що ти висловлюєшся дещо мелодраматично, Харрі? Я навіть не знаю, чи захоче вона бути зі мною.
— Переконай її. — Біль у шиї дедалі більше заважав йому дихати. — Обіцяєш?
Ганс Крістіан кивнув і сказав:
— Обіцяю.
Харрі завагався. А потім простягнув руку.
Вони обмінялися рукостисканням.
— Ти — добрий чоловік, Гансе Крістіане. Я зберіг тебе під літерою «Г». — Харрі підняв свій мобільний. — Замість Гальворсена.
— Хто це?
— Та один колишній колега, з яким, сподіваюся, ми ще зустрінемося. А зараз я маю йти.
— Що ти збираєшся робити?
— Піду зустрінуся з убивцею Густо.
* * * * *
У кінцевому підсумку це було, попри все, вельми просте рішення.
Я сидів на брудному матраці, дзвонячи по телефону, і серце моє стрибало, як навіжене. Я сподівався, що він відповість на дзвінок, але водночас сподівався, що не відповість. Я вже хотів був кинути телефонувати, як він відповів, і я почув голос свого прийомного брата, голос чіткий, але немов позбавлений життя:
— Штайн слухає.
Час від часу мені вже спадало на думку — яким же доречним є це ім’я. Штайн. Камінь. Непроникна поверхня, тверде наче криця осердя. Байдужий, похмурий, важкий. Але навіть камені мають власну слабку точку, місце, в яке варто легенько цюкнути молоточком, і вони розсипаються на друзки. У випадку зі Штайном зробити це було надзвичайно легко.
Я прокашлявся.
— Це — Густо. Я знаю, де зараз Ірен.
Я відчув легкий подих. Штайн завжди мав легкий подих.
Він міг безперервно бігати годинами, йому майже не треба було кисню. Хлібом не годуй, а побігати дай.
— Де?
— В тім-то й річ, — відповів я. — Я знаю де, але тобі доведеться заплатити мені, щоби дізнатися.
— Чому?
— Бо мені треба.
Я відчув хвилю жару. Ні, не жару, а холоду. Я фізично відчував його ненависть. Почув, як він ковтнув слину.
— Скі…
— П’ять тисяч.
— Добре.
— Десять.
— Ти щойно сказав п’ять.
От сука.
— Але вони потрібні мені терміново, — додав я, хоча знав, що він уже збирається.
— Гаразд. Ти де?
— Гаусманнс-гате, 92. Замок на дверях зламаний. Другий поверх.
— Я вже йду. А ти нікуди не йди.
Кудись піти? А куди мені йти? Я взяв з попільниці у вітальні кілька бичків, підкурив і всівся на кухні посеред оглушливої полуденної тиші. От зараза, тут так жарко. Щось зашерехтіло. Я прослідкував, звідки йде шум. Знову пацюк біжить під стіною. Він вибрався з-за плити. Там у нього схованка.
Я підкурив бичок номер два.
А потім аж підскочив.
Та плита, мабуть, цілу тонну важила, не менше, але невдовзі я виявив, що ззаду вона має двоє коліщат.
Пацюча нора здалася мені більшою, ніж зазвичай.
Олеже, Олеже, мій любий друже! Ти розумний, згоден. Але цієї хитрощі ти навчився у мене.
Я став навколішки. Щойно я взявся орудувати дротом, як уже відчув кайф. Мої пальці тремтіли так, що мені захотілося їх повідкушувати. Я відчув, що вже намацав її, але потім втратив. То мав бути віолін. Мав бути!
Нарешті мені вдалося вхопитися за краєчок. Я відчув, що то — велика торбина. Витягнув її крізь отвір. Велика й важка матерчата торба. Я розкрив її. Тут має бути віолін, мусить бути!
Гумова трубка, ложка і шприц. Три маленьких прозорих пакетики. Білий порошок усередині, поцяткований коричневими крупинками. Серце моє співало. Я возз’єднався зі своїм єдиним другом та коханцем, на якого я завжди міг покластися, знаючи, що він ніколи мене не підведе.
Я засунув два пакетики собі в кишеню, а третій розкрив. Тепер, за умови ощадливості, мені цього вистачить на цілий тиждень. Треба лише вколотися й здриснути звідси, поки не прийшов Штайн чи хтось іще. Я висипав порошок на ложку і клацнув запальничкою. Зазвичай я додавав кілька краплин лимонного соку, на кшталт того, що люди купують у пляшках, щоби в чай доливати. Лимонний сік не давав порошкові згортатися і братися грудками, і завдяки цьому геть увесь дурман потрапляв до шприца. Але я не мав ані лимонного соку, ані терпіння, зараз було єдине, що важило: впорснути оцю гидоту до моєї кровоносної системи.
Я обмотав трубкою передпліччя і, встромивши її в зуби, затягнув. Знайшов велику голубу вену. Націлив шприц під таким кутом, щоби гарантовано в неї влучити і максимально зменшити вплив тремтіння рук. А вони тремтіли як скажені.
І я промахнувся.
Один раз. Другий. Зробив глибокий вдих. Тепер ні про що не думай, розслабся і не панікуй.
Голка затремтіла. Я вдарив нею голубого хробака.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу