Ю Несбьо - Привид

Штайн. Мовчазний старший брат. Він перший розпізнав пташеня зозулі за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий і кмітливий вовк-одинак, який за першої-ліпшої нагоди покинув свою домівку і подався до найдальшого студентського містечка, яке тільки можна було знайти. Він спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поїхати разом із ним. Сказав, що їй піде на користь, якщо вона полишить Осло і довчиться в школі у Трондхеймі. Але матуся перепинила поспішну евакуацію Ірен. Вона нічого не знала, ясна річ. І знати не хотіла.

Ірен. Приваблива, гарненька, тендітна Ірен. Ти була надто гарною для цього світу. Ти була всім тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дізналася? Якби дізналася, що я дрючив твою матір ще з п’ятнадцятирічного віку? Дрючив твою плаксиву, п’яну від червоного вина матір ззаду, притиснувши її то до дверей туалету, то до дверей комірчини, то до дверей кухні, і при цьому шепотів їй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало і мене, і її. Вона давала мені гроші, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустріну гарну милу дівчину. А коли я відказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт і почала благати, щоби я її не покидав.

Не встигли зійти синці, що лишилися від ляпасів та ударів, котрих завдав мені мій прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу і попросив прийти додому о третій, бо я маю сказати йому дещо важливе. Парадні двері я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як він увійде. А коли він увійшов, то я, щоби заглушити звук його кроків, почав говорити їй на вухо всілякі милі речі, які вона так любила чути.

В кухонному дзеркалі я побачив, як увійшов Рольф — і вмить заклякнув на порозі.

Він вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрі проблеми в стосунках і вони вирішили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона місця собі не знаходила. Штайн був у своєму студентському містечку і відповів текстовим повідомленням: «Як сумно. Підкажи, куди б мені на Різдво податися?»

Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звісно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадія.

Церковні дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церкві чути плач та скигління. Кокаїн дає неймовірні прибутки. Орендуєш центрову квартиру на Вест-Енді, реєструєш її на ім’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуєшся дозою кокаїну, і починаєш потроху збувати невеличкі обсяги на сходах у під’їзді або під брамою, а коли клієнти відчують, що вони в безпеці, починай накручувати ціну. За безпеку кокаїнова публіка заплатить будь-які гроші. Коли станеш на ноги — тікай геть і зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловіком. Не помри на старті, як нікчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зібралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена…»

Здалеку чується голос: «Краді-і-і-й».

На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкірянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То — Руфус. Добрий вірний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг піти туди , до тебе?

Торд Шульц поставив свою валізу фірми «Samsonite» на стрічку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенівського апарата для огляду багажу. Біля апарата стояв усміхнений працівник служби безпеки.

— Не розумію, чому ви погодилися на такий графік, — сказала стюардеса. — Бангкок двічі на тиждень.

— Я сам попросив, — відповів Торд, проходячи крізь детектор металів.

Дехто з профспілки запропонував екіпажам організувати страйк проти того, що їх змушують зазнавати опромінювання кілька разів на день. Американські дослідники встановили, що серед пілотів та стюардес відсоток тих, хто помирає від раку, є вищим, аніж серед решти населення. Але ті, хто агітував за страйк, забули про те, що вищою є також і середня тривалість життя пілотів та стюардес. Члени авіаційних екіпажів помирали від раку тому, що мали вкрай обмаль інших причин для смерті. Вони жили найбезпечнішим життям у світі. І найнуднішим у світі життям.

— Невже вам так хочеться літати?

— Я — пілот. Мені подобається літати, — збрехав Торд, знімаючи з конвеєра свою валізу за телескопічну ручку і йдучи геть.

Стюардеса наздогнала його за лічені секунди, цокаючи своїми шпильками по мармуровій долівці першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудіння голосів під склепінчастими балками з дерева та сталі. Однак цокотіння її черевичків не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки: