Ю Несбьо - Привид

— Ти завжди був про мене високої думки, Олеже. Надто високої. А мені завжди хотілося, щоби ти бачив мене кращим, аніж я є насправді.

Олег глянув униз, на свої руки.

— А хіба всі хлопці не вважають своїх батьків героями?

— Можливо. І мені б не хотілося, щоби ти викривав мене як дезертира, як того, хто боягузливо вшивається геть. Але сталося так, як сталося. Я хотів сказати, що навіть коли мене не було поруч з тобою, це не означало, що ти не був для мене важливим. Ми не можемо жити тим життям, яким би нам хотілося. Ми — заручники… обставин. Заручники того, ким ми є.

Олег підвів голову.

— Заручники наркоти й всілякого гівна.

— І цього також.

Вони затягнулися — в унісон. І дивилися, як дим пасмами піднімається до широкого й чистого блакитного неба. Харрі знав, що нікотин не зможе пригасити жагу Олега до віоліну, але, принаймні, це був спосіб відволіктися. Отак вони й просиділи мовчки кілька хвилин.

— Харрі?

— Що?

— Чому ти не повернувся?

Перед тим, як відповісти, Харрі зробив затяжку.

— Тому, що твоя мати не вважала мене гідним її і тебе. І мала рацію.

Вдивляючись у далечінь, Харрі затягнувся ще раз. Він знав, що Олегу зараз не хочеться, щоби він на нього поглянув. Бо вісімнадцятирічним хлопцям не подобається, коли хтось бачить, як вони плачуть. Він не хотів, щоби Харрі обійняв його за плечі і сказав щось втішливе. Олег просто хотів, щоби він був поруч. І більше нікуди не зникав. Щоби він сидів отак біля Харрі і думав про майбутні перегони. Зачувши звук автомобільного двигуна, вони зійшли трибуною вниз до автостоянки. Харрі побачив, як Ганс Крістіан поклав руку на плече Ракелі, коли вона хотіла вискочити з машини.

Олег обернувся до Харрі, підбадьорився; вони стиснули підняті руки, зчепившись великими пальцями і легенько стукнувшись плечима. Але Харрі не дав йому так просто спекатися його: він притягнув Олега до себе і прошепотів йому на вухо, як колись: «Бажаю перемоги».

Останньою відомою адресою Ірен Ганссен була її родинна домівка. Будинок був розташований в районі Грефсен і мав спільну стіну із сусіднім домом. Біля будинку виднівся зарослий садок з яблунями без яблук та гойдалка.

Харрі подзвонив, і двері йому відчинив молодик років двадцяти. Його обличчя здалося йому знайомим, і поліцейському мозку Харрі знадобилася лише дещиця секунди, щоби знайти два результати у своїй базі даних.

— Мене звуть Харрі Холе. А ви, здогадно, Штайн Ганссен?

— Так, а що?

Його обличчя було поєднанням невинності й сторожкості молодого чоловіка, який вже знав і добро, і зло, але у своїй конфронтації із зовнішнім світом і досі коливався між надмірною екстравертивною відкритістю і надмірною інтровертивною сторожкістю.

— Я упізнав вас із фото. Я — друг Олега Фауке.

Харрі поглянув у вічі Штайну Ганссену, сподіваючись побачити там реакцію, але та чомусь так і не з’явилася.

— Можливо, ви чули, що його випустили з тюрми? Бо хтось зізнався у вбивстві вашого прийомного брата.

Штайн Ганссен похитав головою. Знову мінімум реакції.

— Я — колишній поліцейський. Намагаюся знайти вашу сестру Ірен.

— З якого дива?

— Хочу переконатися, що з нею все гаразд. Пообіцяв Олегу, що це зроблю.

— Вражаюче. Щоби він і далі її наркотиками годував?

Харрі переступив з ноги на ногу.

— Зараз Олег чистий. Якщо вам відомо, це дається нелегко. Але він чистий тому, що намагався знайти її. Він її кохає, Штайне. Але я хотів би знайти її заради всіх нас, а не лише заради нього. До того ж, я маю репутацію чоловіка, якому досить добре вдається знаходити пропалих людей.

Штайн Ганссен глянув на Харрі. Завагався. А потім відчинив двері.

Харрі пройшов слідом за ним до вітальні. Кімната була чиста, гарно вмебльована і здавалася абсолютно нежилою.

— Ваші батьки…

— Вони зараз тут не живуть. А я буваю тут лише тоді, коли я не в Трондхеймі.

Звук «р» Штайн вимовляв з помітною вібрацією, що колись вважалася символом високого соціального статусу родин, котрі могли дозволити собі наймати няньок із Сьорланда. Така вимова дозволяє з легкістю запам’ятати голос людини, мимоволі подумав Харрі, сам не знаючи чому.

На піаніно, яке виглядало так, наче на ньому жодного разу ніхто не грав, стояло фото. Тому фото було років шість-сім. Ірен та Густо були молодші, у спортивному вбранні та із зачісками, за які, на думку Харрі, їм було би страшенно соромно, якби вони поглянули на це фото зараз. Мати стояла, схрестивши руки і начепивши на обличчя поблажливу, мало не саркастичну посмішку. А батько посміхався так, що Харрі подумав: а чи не йому належала ідея сфотографуватися? Принаймні, він був єдиним на фото, хто демонстрував хоч якийсь ентузіазм.