Ю Несбьо - Леопард

— Отже, вона в пристойній формі? — поцікавився поліцейський. — На ліках?

— На перше питання відповідаю «так», — сказала Х’єрсті Рьодсмуен. — А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.

— Маєте півгодини, — попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. — Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять — темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.

Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.

— Харрі Хо! — мовила вона й обняла його. — Як ся маєш?

— Задовільно, — відповів той. — А твої як справи?

— Жах, — поскаржилась вона. — Але зараз значно краще.

Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

— А що з вилицею? Болить?

— Тільки коли балакаю чи їм, — сказав Харрі. — Або коли прокидаюся.

— Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

— І мені теж.

— Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

— Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідь-куди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

— Що таке? — спитав Харрі.

— Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

— Хтозна?

— Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

— А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

— Окрім бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б воліла тобі допомогти.

— Саме цього я й хочу.

— Що — трахнути?

— Щоб ти мені допомогла.

— Дідько. То пусте. То в чому річ?

— Маєте тут комп’ютер із доступом до Інтернету?

— Маємо спільний комп’ютер у спільній вітальні, але він не підключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моїй палаті є власний комп’ютер.

— Скористайся спільним. — Харрі добув з кишені USBмодем і перекинув через стіл. — Це «мобільний офіс», так його назвали у крамниці. Треба лише встромити…

— …в один з роз’ємів для USB, — сказала Катрина, узявши модем і сховавши його у кишеню. — А хто платитиме абонентську плату?

— Я, себто Хаген.

— Ох і побавлюся я сьогодні у Мережі. Чи є якісь гарячі порносайти, про які мені варто знати?

— Можливо. — Харрі підсунув течку. — Тут рапорти. Три вбивства, три імені. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справі Сніговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

— Так, — мовила Катрина, не глянувши на течку. — Вони всі жінки. Ось тобі й зв’язок.

— Ти читаєш газети…

— Інколи. А чому ти гадаєш, що це не просто випадкові жертви?

— Я нічого не гадаю. Я шукаю.

— Але гадки не маєш, що саме?

— Саме так.

— Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Маріт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумію, спосіб убивства геть інший.