Ю Несбьо - Леопард

— Агов, пане?!

— Слухаю.

— Ви щось вибрали?

Харрі повільно кивнув.

— Так, — відповів він. — Так. Я зробив свій вибір.

Гуннар Хаген, стискаючи олівця пальцями, роздивлявся Харрі, котрий цього разу вже не лежав, а сидів у кріслі перед його письмовим столом.

— Що ж до технічного боку, то зараз ти працюєш на Крипос, а отже, є частиною Бельманової команди, — мовив керівник відділу. — Отже, арешт, який ти проведеш, стане заслугою Бельмана.

— А якщо я — знов-таки, лише гіпотетично — поінформую вас і дам змогу провести арешт комусь з відділу убивств, наприклад Каї Сульнес чи Магнусу Скарре?

— Дякую, але навіть від таких щедрот я змушений відмовитися, Харрі. Я вже сказав, що зв’язаний домовленістю.

— Гм. Бельман досі на тебе тисне?

Хаген зітхнув.

— Якщо я утну такий кульбіт — позбавлю Бельмана змоги провести арешт у найгучнішій справі про убивства у Норвегії, — Міністерство юстиції все одразу збагне. Наприклад, що я знехтував наказами і привіз тебе, щоб розслідувати цю справу. Це вже відіб’ється на всьому відділі. Даруй, Харрі, але не можу.

Харрі замислено вдивлявся у простір.

— О’кей, босе. — Він скочив зі стільця й хутко попрямував до дверей.

— Стривай!

Харрі зупинився.

— А чому ти про це питаєш саме зараз, Харрі? Трапилося щось таке, про що мені варто знати?

Харрі захитав головою:

— Лише припущення, босе. Адже саме в цьому наша робота, хіба ні?

До третьої години Харрі надзвонював по телефону. Останній дзвінок був до Бйорна Гольма, котрий, як зазвичай не вагаючись, погодився кермувати.

— Я ще не сказав, куди й навіщо, — мовив Харрі.

— Немає потреби, — відповів Бйорн Гольм і додав, карбуючи кожне слово: — Я — тобі — довіряю.

Запала тиша.

— Може, я заслужив, — мовив Харрі.

— Заслужив, — відповів Бйорн Гольм.

— Гадаю, я вже вибачався, хіба ні?

— Ні.

— Як то — ні? Ви… ви… ви… Трясця, як же важко… Ви…ви…

— Що — двигун заглух? — мовив Бйорн, і Харрі відчув, як той посміхається.

— Вибач, — сказав Харрі. — Сподіваюсь, знайду якісь відбитки пальців, які попрошу тебе перевірити, перш ніж ми поїдемо о п’ятій. Якщо збігу не буде, то їхати тобі не доведеться, так.

— А чому все так утаємничено?

— Тому що ти мені довіряєш.

Було пів на четверту, коли Харрі постукав у двері тісної кімнатки чергового у Державній лікарні.

Двері відчинив Сигурд Олтман.

— Привіт, ви не могли б поглянути на ось це?

Він простягнув медбрату невеликий стосик світлин.

— Вони липкі, — зауважив Олтман.

— Їх щойно роздрукували.

— Гм. Відтятий палець. Що трапилось?

— Маю підозру, що хазяїн пальця отримав велику дозу кетаноміну. Мене цікавить, чи ви спроможні як анестезіолог сказати: можемо ми знайти у пальці залишки цієї речовини?

— Певна річ, адже вона розноситься кров’ю по всьому тілу.

Олтман мигцем проглянув знімки.

— Палець майже знекровлений, але теоретично вистачить і крапельки.

— Тоді ще питання: чи можете ви допомогти нам під час сьогоднішнього арешту?

— Я? Але хіба у вас немає судових медиків, котрі…

— Саме у цій царині ви кращий знавець, ніж вони. А ще мені потрібна людина, на яку я можу покластися.

Олтман знизав плечима, глянув на годинник і повернув світлини.

— Моє чергування збігає за дві години, тож…

— Чудово. Тоді ми заскочимо за вами. Ви увійдете у кримінальну історію Норвегії, Олтмане.

Медбрат вичавив безбарвну посмішку.

Мікаель Бельман зателефонував, коли Харрі пішов до криміналістичного відділу.

— Де ти був, Харрі? Нам бракувало тебе на ранковій нараді.

— Вештався то там, то тут.

— То там, то де?

— Нашим улюбленим містом, — мовив Харрі, поклавши великий конверт формату А4 на стіл перед Кімом Еріком Локкером і показуючи на пальці, мовляв, це треба перевірити на відбитки пальців.

— Я починаю нервуватися, коли ти цілий день не з’являєшся на екрані радара, Харрі.

— Невже ти мені не довіряєш, Мі-ка-е-лю? Боїшся, що я кинуся в запій?

Тиша.

— Ти підзвітний мені, я лише хочу бути у курсі, та й по всьому.

— Звітую: звітувати нема про що, шефе.

Харрі поклав слухавку, зайшов у кабінет до Бйорна. Беата вже була там, чекала на нього.

— То що ти зібрався нам повідати? — спитала вона.

— Казку про розбійників, — мовив Харрі, сідаючи.

Він уже розповів половину історії, як у двері просунулась голова Локкера.

— Ось що я виявив, — сказав він, простягаючи плівку з відбитками.