Ю Несбьо - Леопард

— Мені й не дивно.

— Справді?

— Справді.

Він глянув на неї:

— Ти від мене щось приховуєш.

Кая знизала плечима:

— Але ж він наш колега, та й я гадала, коли вже він тоді був п’яний, то й говорити нема про що. Але я завважила цю схильність у ньому. Він заявився до мене додому, досить грубо чіплявся, ну і…

— І що?

— У мене тоді був Мікаель.

Харрі відчув, як його ніби щось шпигонуло.

Кая підтягнулася вище у ліжку.

— Ти ж насправді не віриш, що це все — справа рук Кронглі?..

— Не знаю. Той, хто спричинив лавину, найімовірніше, добре знається на місцевості. До того ж, Кронглі має стосунок до тих, хто ночував у Ховасхютті. Та й Еліас Скуг казав, що у Ховасхютті став свідком сцени, що скидалася на зґвалтування. А Кронглі тягне на потенційного ґвалтівника. Та ще й ця лавина… Гадаєш, так би діяв той, хто хоче убити жінку, що ночує у туристичній хатинці разом з неозброєним поліцейським? Лавина результату не забезпечує. Чому не вчинити простіше й дієвіше? Взяти улюблене знаряддя убивства й піти просто у хатинку? Бо він знав, що насправді Іска Пеллер та поліцейський у хатинці не самі. Тож і напав у єдиний спосіб, який дозволяв йому згодом вільно піти звідти. Йдеться про людину, яка має доступ до таємної інформації. Про того, хто знав про наші гіпотези про Ховасхютту й збагнув, у чому річ, коли ми назвали ім’я свідка на прес-конференції. Офіс ленсмана в Устаусеті…

— У Єйлу, — виправила Кая.

— Хай там як, а Крипос наказав Кронглі підготувати посадку гвинтокрила з поліції у Національному парку. І він зрозумів, звідки вітер віє…

— Тоді він мав би збагнути, що Іски Пеллер там немає й що ми не будемо ризикувати свідком, — мовила Кая. — І загалом він мав би бути якнайдалі від цієї історії.

Харрі кивнув:

— Саме так, Кає. Згоден. Гадаю, Кронглі ані на мить не повірив, що Іска Пеллер у хатинці. Лавина — це лише продовження того, що він робив і раніше.

— Що?

— Він грався з нами.

— Грався?

— Коли ми були у Ховасхютті, до мене телефонували з мобільного Лейке. Тоні включив мене до контактів. І я майже впевнений, що телефонував не він. Додзвонювач не зразу натиснув на відбій, увімкнувся автовідповідач, і перш ніж зв’язок уривається, можна розчути звук. Я не певен, але мені здалося, що то був сміх.

— Сміх?

— Сміх людини, яка розважається. Він щойно почув мій голос на автовідповідачеві й дізнався, що кілька днів я буду поза зоною. Припустімо, що то Аслак Кронглі, котрий щойно отримав підтвердження своїх підозр, що я чекаю у Ховасхютті на убивцю.

Харрі замовк і поринув у роздуми.

— Ну і?.. — смикнула його Кая за хвильку.

— Мені просто хотілося висловити вголос ці міркування, послухати, як воно звучить, — мовив Харрі.

— І як?

Харрі підвівся.

— Кепсько, правду кажучи. Але я перевірю алібі Кронглі на час, коли було скоєно убивства. Побачимось.

— Трульс Бернтсен?

— Так.

— Рогер Єндем з «Афтенпостен». Чи маєте час відповісти на кілька запитань?

— Ну, це залежить… Якщо ви знову про Юссі питатимете, то краще побалакайте з…

— Це не стосується Юссі Колкки. До слова, мої співчуття.

— Гаразд.

Рогер сидів у своєму офісі у будівлі пошти, закинувши ноги на стіл, і дивився на будівлю Центрального вокзалу й на Оперний театр, який саме незабаром мали відкрити. Поговоривши з Бентом Нурдбьо у «Стоп Пресен!», він витратив день і ще півночі, щоб пильніше придивитися до постаті Мікаеля Бельмана. Якщо не зважати на чутки про того поліцейського зі Стовнера, котрого відлупцювали, ніби й зачепитися нема за що. Але багато років пропрацювавши кримінальним репортером, Рогер Єндем назбирав цілісіньку низку надійних джерел — метких хлопців, які за пляшку чи пачку цигарок і бабусю рідну продадуть. І трійко з них — із Манглеруда. Після кількох телефонних дзвінків виявилось, що вони там виросли. Можливо, справді так воно і є, як він чув, буцімто з Манглеруда ніколи не виїжджають, і в цьому є частка істини. Утім, туди також ніхто й не переїздить.

У маленькому районі, певно, всі й справді знали одне одного, принаймні ті троє чудово пригадували Мікаеля Бельмана. Хлопці вважали, що він був дуже крутий. Ще б пак: відбив у Юлле кралю, коли тому за наркоту дали рік умовно. А тоді Юлле засудили по-справжньому, бо хтось настукав, що він крав на бензоколонці у Мортенсрюді пальне. Кралю звали Ула Сварт, дівка що треба, трохи старша за Бельмана. Ну, Юлле відсидів, вийшов із в’язниці і поклявся при всіх, що Бельманові це так не минеться. Але коли він прийшов у гараж за своїм «каваєм», на нього вже чекали двоє у каптурах. Вони відгамселили його залізними прутами так, що той уже думав — гаплик. А наостанок пообіцяли: якщо він хоч пальцем торкнеться Бельмана чи Ули, то йому — кранти. Пліткують, що Бельмана серед цих двох не було. Але один з них — його всі називають Бівіс — вірний його служка.