Ю Несбьо - Леопард

О пів на п’яту вони загубили слід.

Снігопад став таким сильним, що вони вже майже нічого не могли перед собою розгледіти.

— Це божевілля! — прокричав Харрі, силкуючись перекричати ревіння двигуна. — Чому не почекати до завтра?

Бельман, озирнувшись на нього, усміхнувся у відповідь.

О п’ятій слід знову знайшовся.

Вони зупинилися й злізли зі снігохода.

— Веде сюди, — мовив Бельман, повертаючись до скутера. — Їдьмо!

— Стривай, — сказав Харрі.

— Чому? Їдьмо, незабаром геть стемніє.

— Чи ти, коли зараз гукав, луну чув?

— То й що? — Бельман зупинився. — Гора?

— На мапі гори немає, — відповів Харрі й повернув у той бік, куди вели сліди.

— Розколина! — крикнув він. І враз отримав відповідь. Негайну. Він озирнувся до Бельмана.

— Гадаю, снігохід, що залишив ці сліди, втрапив у велику халепу.

— Що я знаю про Бельмана? — перепитав Рогер Єндем, тягнучи час. — Кажуть, що він дуже тямущий, прекрасний фахівець. — «Чого ж хоче цей легендарний редактор Нурдбьо?» — Усе вміє, діє непомильно, — вів Єндем. — Швидко вчиться, потроху опановує й те, як спілкуватися з нами, пресою. Такий собі whiz kid [107] Вундеркінд (сленг., англ.). , це, якщо ви розумієте…

— Я знаю цей вираз, — відповів Бент Нурдбьо, кисло всміхаючись, не припиняючи терти скельця на окулярах. — Загалом, мене більше цікавлять чутки про нього.

— Чутки? — перепитав Єндем, за дурною звичкою забувши стулити рота.

— Сподіваюсь, ви, Єндеме, знаєте, що це таке. Позаяк ви та ваш теперішній працедавець з цього живете. То як?

Єндем не квапився:

— Та різне говорять…

Нурдбьо звів очі до неба:

— Спекуляції. Вигадки. Пряма брехня. Я тут перед вами не маю наміру бути делікатним. Ну ж бо, Єндеме, переверніть мішок з плітками догори дриґом, позловтішайтеся.

— Отже, негативні сторони?

Нурдбьо важко зітхнув:

— Любий Єндеме. Чи часто ви чули про когось, що людина живе тверезим життям, чесна у грошових питаннях, незрадлива у шлюбі, а стиль її керівництва годі вважати психопатським? Може, роль пліток і зводиться до того, щоб на тлі загалу мати порівняно кращий вигляд? — Нурдбьо нарешті дотер одне скельце й взявся так само ретельно натирати інше.

— Це дуже, дуже кволі чутки, — мовив Єндем, поспіхом додавши: — Поза тим, я знаю чимало людей, про яких пліткують те саме, а вони геть зовсім не такі.

— Як колишній редактор, я радив би вам ближче до суті, — мовив Нурдбьо. — То у чому ж він не такий?

— Та… не такий ревнивий.

— А хіба ми всі не ревниві?

— Йдеться про ревнощі аж до насильства.

— Хіба він б’є дружину?

— Ні, я не вважаю, що він розпускає кулаки. І що вона дає привід. Але якщо хтось занадто довго на неї витріщається…

Харрі та Бельман лежали на краю урвища, там, де обривалися сліди снігохода. Обидва пильно вдивлялися у провалля. Чорні прямовисні схили спускалися вниз, розчиняючись у сніговій хурделиці.

— Бачиш що-небудь? — спитав Бельман.

— Сніг. — Харрі простягнув йому бінокля.

— Снігохід унизу, — мовив Бельман, підвівся й пішов до їхнього снігохода. — Спускатимемося.

— Ми?

— Ти.

— А я гадав, що скелями ти у нас лазиш, Бельмане.

— Саме так, — відповів той, уже почавши одягати альпіністське спорядження. — Тому слушно буде, коли я візьму мотузку, карабіни й решту. Мотузка завдовжки сімдесят метрів. Я спущу тебе вниз. Згоден?

За шість хвилин Харрі вже стояв на краю, повернувшись спиною до урвища, з біноклем на шиї, пахкаючи цигаркою у кутику рота.

— Нервуєшся? — усміхнувся Бельман.

— Ні-і-і, — відповів Харрі. — Боюся до смерті.

Бельман перевірив мотузку, яка тягнулася від спускового механізму, навколо стовбура тоненького деревця позаду них — до спорядження Харрі.

Харрі заплющив очі, глибоко вдихнув і зосередився на тому, щоб відхилитися назад і побороти еволюційно обґрунтований протест, вироблений мільйонами років досвіду: якщо зробиш крок у прірву — рід твій не продовжиться.

Мозок зборов тіло — з найменшою перевагою.

Спочатку Харрі ще діставав ногами до гірського схилу, але спустившись нижче, просто завис у повітрі. Мотузка опускалася рвучко, але еластичне спорядження пом’якшувало удар на хребет та стегна. Згодом мотузка вже спускалася плавно, за мить він уже не міг роздивитися вершину й тепер ширяв на самоті серед білих сніжинок та чорних скель.

Він відхилився убік і глянув униз. І там, за двадцять метрів під собою, розгледів кам’яне зуб’я, що стирчало з-під снігу. Круте провалля. Й у біло-чорному проваллі щось жовтіло.